Читать «Роман шукає» онлайн - страница 4

Я переклав косу й теку у горішню шухляду і безпорадно спитав у Федора Васильовича, що мені далі з цим робити.

Федір Васильович зазирнув у мою шухляду, обережно, щоб не врізатись, поводив пальцем по лезу коси, недбало погортав пожовклі сторінки у теці, потім подивився на мене з веселим здивуванням і порадив пошукати когось із людей, що згадувались у справі.

— Адже хтось із них, напевно, ще живий, — сказав він із сумнівом і заходився складати з аркуша паперу невеличку коробочку.

Між іншим, я помітив, що у деяких співробітників управління на столах біля попільниць стоять такі самі рівненькі паперові коробочки. Попіл з сигарет тут чомусь струшують не в попільнички, а в оці коробочки. І от я вперше побачив, як їх виготовляють.

— Для чого ці коробочки? — не втримався я.

— О, — зрадів Федір Васильович. — То ви ще не знаєте цієї казочки?

— Ні.

Він узяв новий аркуш і, спритно складаючи його по діагоналі, а потім знову навкіс, почав розповідати:

— За старих часів, за царя Митрохи, коли людей було трохи, за царя Панька, як земля була тонка, за того царя, як не було й сухаря, як сніг горів, соломою гасили, а свині з походу йшли, був собі солдат Іван. І уклав він додому листа…

Аркуш, що його тримав Федір Васильович, тепер вже скидався на звичайний конверт.

— Передає солдат в листі уклін родичам, а було їх мало не все село. І ще пише він, що відпускають його додому на побивку. А бити його, солдата Івана, тепер нікому не вільно, бо він Георгіївський кавалер…

Аркуш перетворився на Георгіївський хрест.

— Пише солдат далі, що в дорогу дали йому нові чоботи…

Георгіївський хрест перетворився на чоботи.

— А ось і гімнастерка, і шаровари.

Спочатку було складено з паперу гімнастерку, два спритних рухи — і вже з тої гімнастерки вийшло щось подібне до штанів.

— Одягнув солдат новенький однострій, на грудях хрест об медаль срібно подзеленькує, на ногах чоботи порипують, іде солдат на побивку. Аж по дорозі річка — і нема перевозу. Сів солдат у човен, — Федір Васильович потяг за паперові ріжки, — ось він, солдатський човен. Та на човні тому ані кочетів, ані весел. «Вітрило поставлю», — вирішив солдат. Ось, бачите, і вітрило на човні. Прибув-таки солдат Іван у своє село, і зібралися всі, кому він у листі привіти переказував. Зійшлося тих родичів, як на Першотравневу демонстрацію, всілися в хаті по лавках, лузають насіння і плюють лушпиння на долівку. «Некультурно ви робите, — сказав солдат. — Вам що, плювати нікуди? Плюйте в цю коробочку!»

Федір Васильович подав мені рівненьку паперову коробочку.

— Дякую, — сказав я. — Але до чого ця приповідка, і хрест цей Георгіївський, і гімнастерка, і човник, коли, врешті, маємо коробочку, щоб було куди плювати?

— А до того, що не проста це коробочка. Привчив слідчих складати їх полковник Іванов. І стоїть вона тепер на захисті нашого законодавства і навіть нашого звичайного сімейного життя.

— Тобто?! — ошелешено витріщився я на капітана.

— Інколи, особливо під час допитів чи очних ставок, відчуваєш, що ось-ось вибухнеш. Або скажеш таке, про що потім пошкодуєш. А почнеш робити таку коробочку, не пропускаючи жодного етапу, починаючи з солдатського листа, ну й заспокоїшся, і не скажеш зайвого, не підвищиш тону, не порушиш процесуального кодексу. Тим-то під час розслідувань серйозних справ на столах у слідчих можна побачити цілі колекції таких коробочок.