Читать «Женька Жменька-Едісон» онлайн - страница 7

Навіть у своїх нескінченних «моралях» вона оперувала виключно цифрами, і вони нагадували математичну вікторину.

Женька і Котя підійшли до гурту своїх однокласників саме тоді, коли Люда розповідала, скільки тракторів можна буде зробити з зібраного металу, і вже збиралася підрахувати, скільки гектарів можна ними зорати, а потім — скільки центнерів пшениці зібрати, а далі — скільки разів можна обперезати земну кулю хлібинами, випеченими з тієї пшениці, коли їх викласти в ряд.

Але тут вона помітила Женьку і Котю, котрі намагалися непомітно затесатися у гурт.

Люда спочатку багатозначно глянула на годинника, а потім на них. І набрала повні легені повітря.

— Ну от. Помилуйтесь ними! І тут вони примудрилися запізнитися. Жменька і Оберемок, чому ви запізнилися?

Котя зітхнув і приготувався виправдовуватись, але Женька притримав його за рукав. Він добре знав, що Люді зовсім не потрібно їхніх виправдовувань, вона зараз не зупиниться, не слухатиме їх, хоч би що вони говорили, а буде слухати сама себе.

— Жменька і Оберемок, ви вкрали у колективу цілих сім хвилин. Знаєте ви, що таке сім хвилин?

Тут годилося б мовчати, але Котя не витримав, сказав:

— Знаємо.

— Ні, ви не знаєте, що таке сім хвилин, украдених у колективу, — вела далі по інерції Люда.

— А от знаємо, — вперто стояв на своєму Котя.

— Що таке сім хвилин? Сім хвилин — це…

— Це чотириста двадцять секунд, — перебив її Котя.

Люда сторопіла, хтось хихикнув.

— Про вашу поведінку, Оберемок і Жменька, ми поговоримо на засіданні ради загону. А зараз ідіть і своїми показниками постарайтесь випередити 3-тю школу.

Ніхто не став очікувати, поки Люда знову набере повні легені повітря і скаже, якою саме цифрою слід добити 3-тю школу, всі розбіглися хто куди. Але вже розбігаючись, вони збилися у невеличкі команди по двоє, по троє.

Мені здається, не варто навіть говорити, що Женя і Котя опинилися в одній команді і що ця команда складалася лише з двох членів.

… Збір металолому — складне мистецтво, і шукачі його чимось нагадують старателів — шукачів золота. У кого яке щастя. Один ходить цілісінький день, і йому трапляються самі тільки дрібниці: іржаві цвяхи або канцелярські шпильки. Спробуй тут набери бодай кілограм. Інший за п'ять хвилин знаходить старий, списаний двигун, — і, на тобі, маєш одразу півтонни.

Женька і Котя понуро йшли вулицею, все ще не вирішивши, куди їм звернути, — праворуч чи ліворуч.

— Підемо до моря? — ліниво запропонував Котя.

— А що там знайдеш? Шпильки і ґудзики після торішніх пляжників? Так і того добра вже немає, бо пляж прибирали.

— Тоді ж куди?

— А я знаю?

Вони нерішуче зупинилися, але тут з провулка вийшло двоє малюків, мабуть, третьокласників, крекчучи, вони тягли іржаву спинку від ліжка.

«Мабуть, кілограмів з двадцять», — прикинув Женька на око, а Котя вже виступив наперед і перетнув малюкам дорогу.

— Стійте, не поспішайте так, відпочиньте.

Ті зупинилися, дуже здивовані такою ґречністю і таким зворушливим піклуванням. Набагато впевненіше почували б себе третьокласники, якби Котя з Женькою вліпили їм по щиглеві або дали «грушки».