Читать «Апгрейд для Всесвіту» онлайн - страница 96

Але Рибка такого не виконувала. У неї були свої пісеньки:

В Поліссі, під Чорнобилем, всі погорільці люди. З тутешнього життя-буття заводяться приблуди. Тут кожен, ніби космонавт, візьме приблуд під дах, Хоч та мертвота чи мутант у собі криють жах, І на орбіті серед зір витає цілий вік, Та світиться чогось собі цей нежить-чоловік!

Смішні пісеньки співала Рибка. Смішні, добрі…

Немир підкликав її пальцем. Дівчинка радісно відгукнулася.

— Сідай, красуне. Поговоримо. А то крутимося з ранку до ночі, як заведені, пискнути ніколи.

— Ну й що? Мені подобається. Як добре все склалося! Весь ліс щодня в нас у гостях. Раніше по норах ховалися, на сусіда криво дивилися… А ти тепер зовсім інший. Поважний такий!

— Поважний? Товстий, ти хотіла сказати?

— Рум’яний і сильний!

— Харчуюся гарно. Я ж смертник. З моєю дозою довго не протягнеш. Спочатку на ліки все що є віддаси, потім згноять потихеньку в лазаретах. А я втік, у ліс забурився. Як чув: відчепиться смерть! Хоч на трохи — та відстане.

— Ти смішний! Тільки скажи: хочу стати здоровішим, ніж зубр! І все: жодних хвороб не залишиться. Я виконаю!

— А, ну звісно… Добра думка. І взагалі все у нас добре. Тільки знаєш що… Ні, не знаєш: занадто молода ще… Ти хоч цілувалася вже?

— А це моя особиста справа! — відрізала Інна.

— Та я просто так… З цікавості. Я, розумієш, давно вже…

Чомусь відвернулася Рибка. Підхопилася, до вікна підбігла. Сміється? Ні, не сміється, мовчить. Коси свої струменисті до скла прикладає.

— Розумієш, я доросла людина, у мене дім, робота… Та хай уже тобі фиркати, ти й сама така ж — метушишся, гасаєш по залу, тортам і біфштексам смаку додаєш, як тільки тобі вдається? Справи, праця, хобі, друзі — тільки цього мало. Бог не дарма створив жінку…

— Не засмучуйся, повелителю! Німфи лісові, полум’яні й бешкетливі; місячні феї, ніжні, як пелюстки квітів; райські гурії, солодкі-пресолодкі, удатні в любові, в бесідах умілі — кого ти бажаєш? Не витрачай на них сокровенного, просто поклич! Ніхто не встоїть перед покликом Власника!

— Та не треба мені твоїх гурій! Мені іншого треба…

— Кажи, пане!

— Он ти яка єхидна… Усе пан та повелитель… Ти ж знаєш! Все, що мені потрібно, це любов, — ледь чутно сказав Немир. — Не дивися на мене… ти все знаєш… думки мої дурні знаєш…

— Хай діється воля достойного! — викликнула золота рибка Інь.

Синь у її моторошних очах. Яскрава, сліпуча блакить.

Спочатку вони цілувалася боязко, як діти, немов молилися.

Потім обіймалися палко і тісно, по-зміїному переплітаючись, — вони стали підлітками.

А потім упав на них древній, від створення світу, вогненний дощ; і були вони — Адам і Єва, і грішне Дерево шуміло над Едемом.

3

Одного раз вона вимовила те, що він од початку боявся почути:

— Я хочу ще одного тебе. Я хочу малюка! А ти?

Жінка, яку він любив, виросла на його очах. Ледве чи й рік минув.