Читать «Апгрейд для Всесвіту» онлайн - страница 93
Владислав Билінський
Лісовик би їх трафив, всю рибу розполохають!
Ох ти ж і рибина! Поводити її, поводити… Акула! Кит на гачку! Зараз ми тебе, обережненько… все одно я тебе витягну, чудовиську! — шепотів він.
Наврочив! Сказав — і змахнув руками, втративши рівновагу. Встояв, але саме тої ж миті рибі забаглося кинутися навтьоки. Вудка стрілою пішла під воду.
Гаразд, рибко. Пливи собі, живи. Дякуй за мою незграбність.
Аж раптом просто перед ним — ні сховатися, ані ока відвести — зринуло одне з рожевих створінь. Вийшло на берег. Наблизилося. Роздивляється.
— Ти хто? — запитав Немир, намагаючись триматися просто, природно і доброзичливо. Саме так тримаються зарослі мужики, вбрані в труси і штормівку, коли в безлюдному ведмежому куті до них виходять із прибережного виру мокрі, вимазані мулом дівчатка. І дивляться, немовби упізнають.
— Місцева я!
— Це тебе так звати? — вона не зрозуміла. — Питаю: зовуть тебе як?
— Зовуть мене? А хто?
— Тато і мама! — Немир зітхнув: ага, чекай на відповідь… Не хотів би я з тим татом уночі зустрітися, подумав він.
— Тато і мама зовуть мене Рибкою! — повідомила дівчинка.
— Як же тебе занесло в цю глушину, Рибко?
— Я купалася.
— Бачу. А чому голенька?
— А я не голенька!
Вона руками по тілу провела, наче затулитися хотіла. І тут Немир побачив: на дівчинці був купальник. Тонкий, майже прозорий. Ввижається чи ні? розгублено подумав він. — А раптом вона і справді людська дитина?
— Одіж моя на острові. Недалечко. Хіба не можна?.. Тут же немає нікого.
— Ну а я? А якщо я людожер? Чи бандит. Не маленька ж ти, все-таки!.. — він зняв штормівку. — Одягнися, Рибко. Тут прохолодно, застудишся. Твої батьки залишилися на острові?
— Не скажу. А якщо ти людожер?
— Одягнися, кажу! Ось так. А якщо й людожер — то що ж тепер? Тоді втікай. А я буду страшно скреготати зубами і верещати: повернися, мій сніданку!
Вона залилася сміхом. Якась пташинка озвалася з неба. Втрапила в тон. Сміх чомусь заспокоїв Немира, й він одважився подивитися дівчинці в очі. Зазирнув, відсахнувся. Зіниць не було. Нечисть. Річковий фантом. Райдужні оболонки очей, залиті тушшю.
— Ти мене добре бачиш? — запитав він. Мовчати — небезпечно.
— Так.
— І який я, по-твоєму?
— Веселий. Теплий. Смачний… — вона облизалася. Немир відступив на крок.
— Я їсти хочу! — заявила дівчинка.
— Іди-но до батьків, хай нагодують!
— А ти хіба не голодний?
— А хоч би й голодний? Немає в мене нічого їстівного…
Він хотів обійти її. Доторкнувся до холодного плеча дівчиська — і раптом, несподівано для себе, здригнувся від огиди, вищирився та щосили відштовхнув її. Тварюка не втрималася на ногах. Гепнулась на пісок важкою рибиною. Скрикнула.
На її литці красувалося ясно-червоне садно. Об корч зачепилася.
— Пробач, я нехотячи! Тобі боляче?
— Нічого. Рибки не плачуть.
— І кров у них не тече?
— Чому? Тече інколи… Ну як хочеш. Залишайся голодним. Чи віддай мені одне своє бажання. А я братика покличу.