Читать «Апгрейд для Всесвіту» онлайн - страница 69

А Мариську разом із приплодом пожерли дикі лякливі приблудні кицьки, і ночами тепер чути їхню довгу вовтузню над засохлою ковбасою. Сіма перестала навідуватися, чи не занедужала, як же так можна: прожити життя і не поставити телефонного апарата, яка все-таки дурість, треба стружку зняти з її дикуна, міг би й сам здогадатися, мужичня, адже не дай боже щось трапиться. Натяки у всіх дурні. Нападки майже неприкриті: що, мовляв, сиднем сидите, з космосу гості в нас, контакт культур, нова ера, мохом ви покрилися і павутинням заросли, старі порхавки, — у відповідь сміються, спілкуються вони вже без слів, без жестів, без поглядів. Думки, як маленькі павучки, перебігають із серця в серце, споріднені серця починають битися в унісон і вистукують ніжний дріб. Нерухомі та безсловесні, мов йоги, вони провадять нескінченний монолог премудрої двоєдиної відьми, обидві іпостасі зливаються в потемнілих дзеркалах, і на дзвінки вони не відповідають, набридло, двері в нас із секретом, заговорені. Павутина в дверях, павутина всюди, трава на облуплених стінах — екологія, єство — і кажани на стелі. Це вам за Мариську, котяри: отрута на жувальцях, червоний блиск у незмигливих очах, димне світло із зодіакальних небес, зачаєне у вертикальних зіницях передчуття.

Дзвінки припинилися, телефон якось зненацька став непотрібним, а телевізійні новини день у день повторювалися — затягнуте тужливе зведення про невдалий кінець світу. Інопланетні гості, інопланетні добродії, інопланетні панове. Рибки перетворилися на гарпій ніде не описаних видів і форм, на страшних бойових потвор. Із непрозорих акваріумних западин вистрілювали фонтанчики слизу; лимонна глушина, видозмінюючись і пристосовуючись до умов існування, навиліт прошила віконниці й крихку цеглу фасаду, пустила коріння в асфальт і багатоярусним синьо-зеленим коконом обплела дім. Останнім, хто посмів прорубатися крізь кокон, був Юра, безстрашний і могутній капітан могутнього і безстрашного вітчизняного флоту. Справжній капітан, з усіма регаліями. Вона простягнула до нього висохлі руки, болісно намагаючись знову, хоча б на мить, визирнути з-під панцира. Адже це востаннє, щонайвостанніше. Дозволь же. Влий у мої жили людську кров, коріння знайде її, у глибинах земних стільки невитраченої крові… розпрям — я вмію тягнутися вгору… зніми прокляття, дай мені стати для нього феєю дитинства, знову, зараз; тоді він піде колишнім. Заспокой. Він не повинен знати, нехай він не здогадається, нехай збережеться; я — фея, зачарована часом у кощієвому саду… непорушна скам’янілість любові…

Нарешті, в оточенні викликаних на підмогу духів, у заломлених променях пам’яті, які воля її сфокусувала на поквапливій увазі сина, у сяйві ілюзії почала вона рух назустріч. І він побачив, визнав її, просто з порогу розкрив їй обійми, сивіючий і енергійний, веселий і чарівливий, як його батько, але з власною, нею вистражданою силою, з її очима, з її ніжно окресленим підборіддям під батьковою дорожньою щетиною, — ось де усе моє, зрозуміла вона, при ньому все, відняв… віддай! — спалахнуло раптом у тому чорториї, з якого вона тепер вершила справи свої.