Читать «Апгрейд для Всесвіту» онлайн - страница 46
Владислав Билінський
Прошу в неї пробачення — і в нього нібито теж. Довго і дивними словами.
Як зрозуміти, хто з ким пов’язаний? Мені б і на думку не спало, — тлумачу йому. Я не знав, що він із тобою, — шепочу Їй, — якби знав — убив би! — вона спалахує. Її гнів виглядає занадто явним. Телекамера десь неподалік… Актриса? Професіоналка?
Вони йдуть.
У всякій справі свій скус. Професійна спокуса. Я часто чую про любов. Кажуть, це сходить, наче лавина: потьмарення, осяяння, усвідомлення. Треба було б спробувати…
Лови шанс, котику!
Ідуть. Це скус… Лови!
* * *
У театральному підвальчику ошивається шляхетна голота: поети-пияки, безпам’ятні барди, колишні актори, нікому не потрібні гомо різного забарвлення. Заходжу, огинаю ряд столиків, пірнаю в закуток, де гніздяться й висиджують яйця залітні пташки. Не вітаюся і впритул нікого не бачу. Притягую до себе синьоокого бойскаута з модно вищипаним тім’ячком, зі світосяйними кумачевими смугами на обдертих бритвою щоках. Виряджений він по-тибетському, в нерухомих зіницях — глибокий подив перед таїнством буття. Плюс нервовий спокій придурка, що впіймав свій оргазм під електрошком. Плюс звична, щохвилинна готовність до стоїцизму. Конфуцій, в натурі! Чоло вороноване. Так і хочеться переламати об нього цеглину. Щоби відволікти від вічного.
Цей шаоліньщик запарольований тут як Колісничий. Колесоносець — такого і не вимовиш. Цікавий ще й тим, що видобуває і поширює за велінням душі, з принципу, на противагу героїновому злу й лікеро-горілчаному ідіотизму. Принципіант, блін!
Принципи й статки — речі непоєднувані. Отже, і п’яти баксів буде досить.
— Більше треба давати! — чесно каже він.
— Потім, потім, — кваплю я, — біжи, це не гонорар, це витратна частина бюджету.
Повертаюся в загальний зал. Гепаюся на стілець білого кольору. Замовляю дамське питво: «мартіні». На зло навколишній горілці й шмурдяку з кручених пляшок. Поруч, зануривши морду у власні ж долоні, гине від нерозуміння сивоволосий, сповнений моторошної гідності поет. Шляхетний, побитий міллю, в юшку п’яний. На те він і поет. Душа народу.
Народ тим часом хлебче, що може. Народ самозречено жадає самоспалення. Люди, скельця. Хмільний дух, сморід сигарет. Шепіт і верески, сміх і гріх.
Ковтаю жовту погань — запиваю.
Ковтаю червону погань — заливаю. Все буде добре. Вже добре. Добре і до ладу буде. І до ладу. І буде. Решта — пізніше. Згодом. З Нею…
Гострішає погляд. Стіни піднімаються з димом і валяться. Я бачу діву білу в прозорих шатах. Вона там, на дні. Тягнуся, але хиблю, хапаю за зябра слизьку глибоководну рибину. Діва вислизає із незліченних напівпрозоростей, з ошатних обманок, переливає власний уміст із тілесного міражу в оголену довірливість, що вимагає тепла й погляду, дотику і розуміння — та дарма. Її наготи не бачу навіть я.
Все марно, я не твій. Вона зникає, однак я ще чую голос — так співають риби, не знаючи слів і не журячись:
