Читать «Апгрейд для Всесвіту» онлайн - страница 40

Отже: чого це я раптом щокою в мох, обличчям донизу… Назад! Це зайве!

Я зрозумів, що не над тим розмірковую, що думки мої стали нікчемними й небезпечними, та звелів свідомості завмерти. Відразу ж, ніби заради помсти, загаслою кометою вислизнув зі свідомості недобудований всесвіт. Біль іскрами розсипався між туманностями, що очікують на Початок. Проплив зім’ятий аркуш, покреслений ескізами фраз; черевата риба, ворушачи плавцями рун, кинулася до русла; дрібний капосник Ентроп павуком повз по сплячому Ніщо, обплутуючи незайманий вакуум павутиною безмовності. Намагаючись не попектися, відсторонив я капосника від Вогнища, роз’єднав злиплі, у попелі й пилюці, рукави Галактики, увірвався в просвіток, що утворився, — й опинився у початковій точці, на порожній, ідеально сферичній протопланеті, яка щойно вилетіла з горнила творіння. Кілька мільярдів років чекання — і можна буде дати волю почуттям і бажанням. А поки готується пиріг, доведемо до ладу себе самого.

Не кваплячись, не надто цікавлячись відповіддю, запитав я себе: друже, а хто ти? Правильно, лісовий маг. Але моє локальне ім’я — Богун. А хто такий Богун? Чому він думає, ніби лежить на живому моховому килимі, серед диких заболочених лісів, і ніби його перебування тут виправдане й необхідне?

Відповіді не було. Поквапився. Перестрибнув через якийсь етап.

— Чому я, маг, який став Богуном, переконаний, що перебуваю в лісовій глушині? — дуже обережно переформулював запитання. Ніби за іншу ниточку смикнув… І так само обережно, неспішно продекламував відповідь, що з’явилася: — я відчуваю пружний пух на обличчі, тютюновий дух глушинських трав, моя куртка, відвологла попри спеку, а руки відчувають здригання колючих ворсинок. Липкий сік, блакитний конденсат на пальцях… стебла розповзаються, пошкодив я траву, і вона дає драла, від коріння відліпившись, псевдоніжками зблискуючи.

Спекотно. Мох устиг накопичити досить енергії, щоби стати мирним, м’яким, нешкідливим. Сік на руках, гудіння полуденної галявини, золотаві іскри квіткового пилку, кузьки стрекотять і бігають по долоні, десь рахує літа зозуля. Світле сонце в зеніті, а темне, яке Завісою зветься, — у худій фазі повернення; якщо знати, куди дивитися, можна розгледіти його тьмяну зіницю.

Щось зайве витає в повітрі. Щось, що випадає з образу. Абстрагуйся! Не вигадуй. Уяви собі синій килим трави, над якою маячками горять неземні квіти. Схожі вони на актиній, на мешканців океанських глибин. Галявину оточують могутні горбисті дерева: бурульки слизу на гілках, повільні коливання деревних м’язів, що нагадують подих. Тремтять од солодких сновидінь товсті, гранітної міцності стовбури; із шипів стікає ароматний нектар. Лемент горланів, прожарене сіро-блакитне небо і багряні, повні електрики та пилу хмари.

Глинястий путівець, що з двох сторін вибігає на галявину. До пряних ароматів трав домішується нетутешній смоляний дух, і чиясь боязка тінь усе витає над головою, щоби ледь остудити гарячий вітер, який торкається волосся… хмара на небі, гілка на вітрі?