Читать «Апгрейд для Всесвіту» онлайн - страница 34

Еллі дивилася на кулю. Куля змінювала колір. Стала вона багряною, ніби розжарилася зсередини, і її зловісне світіння пульсувало в такт частому диханню дівчинки. Вона підняла голову.

— Не вставай! — люто крикнув Богун. — Жити набридло?!

Вона кидком, просто з колін, рвонулася до нього… ні, зовсім не він цікавив дівчинку, вона тягнула руки до кулі. Куля верескливо прошепотіла прокляття, завихривши брудний сніг; два швидкі постріли у відповідь змусили переслідувачів залягти, та гебісти вже не на жарт узялися за справу, їх було багато, і Богун зрозумів: усе, момент утрачено. Залишалося лише гордо померти. Або здатися.

Автоматний гавкіт змусив його втиснутися в землю. Відчувши ритм черг, він потрібної миті відкинув пістолет і підняв над собою руки. Стрілянина відразу ж припинилася, і йому раптом моторошно стало в тиші, що осіла; він уже відчув — знання випередило погляд. Еллі лежала на снігу, що танув, змінюючи колір, обличчям донизу; сніг невблаганно червонів; сніг соромився людей; куля танцювала під мертвою долонею; Богун так і не зміг змусити себе подивитися. Він чудово знав характеристики вогнепальної зброї: практика — велика річ.

Богун стояв на колінах, дивлячись у небо; автоматники підбігли, збили прикладами вниз, у криваве місиво; і тоді він, спалахнувши ненавистю, якимось звіриним чуттям угадавши серед них убивцю, розміняв уже непотрібне життя на останню затяту радість. Хряскіт хребта жертви зовсім ненабагато випередив спалах пострілу; Богун, мертвою хваткою стискаючи шию звіра, відпливав разом із ним у нові, дивні простори; він не бачив, як сліпучим чорним сполохом вибухнула Віща Куля, і блискуча сфера, розширюючись, перетворила в ніщо людей, будинки, небеса і землю..

Хто ж насилає на менесновидіння? Кому зобов’язаний я важкими не під’ємними епізодами, настільки схожими на правду, на уламкипам’яті, що вити хочеться і бігти кудись? Адже не так усе було, як у цьому сні… Усе було не так!

Підхопивши кулю, рвонувши уперед, зиґзаґами, — до біса! підстрелять то підстрелять, але я відведу їхні приціли від дівчиська! — мчав Богун до порятунку. Двори, паркани, гавкіт собак… а дівчинка — дитя розгублене, відчайдушне — виявляється, ув’язалася за ним; і коли повернулася холоднокровність, коли зрозумів Богун, що капкан ставили не стільки на нього, скільки на його службу, на багатостраждальний ОМОН, — зрозумів він ще й інше: якщо й зроблять із нього цапа відбувайла, то не відразу, не сьогодні; начальство спочатку буде відкараскуватися від цієї акції, і не виключено, що зуміє-таки відкараскатися. Або відбрехатися. Або зам’яти як-небудь… відкупитися… повернути все так, начебто для користі справи вмирали виконавці, а не з дурості чи з власного бажання. Мало куди вітер повіє.

Отже, є час, щоби підготуватися. Піти самому й Еллі повести, ось мета. Йти треба на лісові хутори. Кращого місця не знайти… До трему виразно пригадалося розпечене небо, яке б’є крізь світлофільтри пронизливим полудневим вогнем, і вовча зграя, яка діловито трюхикає сільською вуличкою. З Еллі особливих проблем не було. Вона потрапила до своїх, до просвітлених, — зсунутих по фазі, простіше кажучи. А Богун пішов далі, змінивши зовнішність і намагаючись не спілкуватися з поводирями, які й самі не страждали балакучістю. Цікавості тут не схвалювали.