Читать «Капітани піску. Габрієла» онлайн - страница 81

Після похорону сусіди дали сиротам пообідати. На другий день араб, власник бараків на пагорбі, послав дезинфікувати барак Маргаріди. Відразу ж і винайняв його іншим людям, тому що барак стояв на гарному місці, на вершині пагорба. Доки сусіди з'ясовували, що ж робити з сиротами, Дора взяла братика за руку і спустилася з ним у місто. Ні з ким не попрощалась, було це як втеча. Зе Фуїнья ішов, не знаючи куди. Сестра тягла його за руку. Дора йшла спокійно. У місті повинні знайтися люди, які заопікуються її братом. А сама вона влаштується служницею у якийсь дім. Вона була ще дівчинка, але були такі родини, де воліли краще взяти саме дівчинку, бо їй можна платити менше. Мати свого часу заводила мову про те, щоб влаштувати Дору в дім однієї замовниці, Дора знала цей дім і попрямувала туди. Пагорб, музика гітар, самба, яку співав негр, лишилися позаду. Босі Дорині ноги пік гарячий асфальт. Зе Фуїнья ішов радісний, придивляючись до незнайомого йому міста, переповнених трамваїв, громіздких автобусів, до натовпу на вулицях. Дора колись була з матір'ю в домі замовниці. Вони їздили до неї у Барру на багажному трамваї, відвозячи вузол із випраною білизною. Господиня тоді приголубила Дору, спитала, чи не хоче вона влаштуватись до неї для хатньої роботи. Маргаріда сказала, що приведе її, коли дівчинка підросте. Туди Дора і хотіла йти зараз. Перепитуючи перехожих, вона допиталася, як іти у Барру. Йти довелося далеко, і розпечений асфальт обпікав босі ноги. Зе Фуїнья почав просити їсти і скаржився на втому. Дора заспокоювала його обіцянками, і так вони йшли далі. Але на Кампо-Гранде Зе Фуїнья вже більше не міг ступити й кроку. Дорога виявилась задовгою як на його шість років. Тоді Дора зайшла у булочну й розміняла єдині, що були в неї, п'ятсот рейсів, купила два хлібці й залишила з ними Зе Фуїнью на лавці.

— Ти їж і чекай на мене. Чуєш? Я сходжу й відразу ж повернуся. Не йди звідси, а то ще загубишся…

Зе Фуїнья пообіцяв, жуючи твердий хлібець. Вона поцілувала його і пішла.

Поліцейський, який вказав їй дорогу, поглянув на її груди, що випиналися під одягом. Біляве, розкошлане волосся дівчинки розвівав вітер. Вона відчувала опіки на підошвах і втому у всьому тілі. Але йшла далі. Номер будинку був 611. Коли вона дійшла до 53-го, зупинилась відпочити. Потім попростувала далі. Голод збільшував її втому, жахливий голод тринадцятирічних дітей, який вимагає негайного заспокоєння. Дорі хотілося плакати, лягти на дорозі під сонцем і не рухатись, ніби сум за померлими батьками заполонив її душу. Але вона все перемогла і йшла далі.