Читать «Капітани піску. Габрієла» онлайн - страница 349
Жоржі Амаду
— Є тут один хлопець на ім'я Лойріньйо. Ти його знаєш?
— Лойріньйо? Нещодавно я чула це ім'я в барі.
— То ти розшукай його. Нехай призначить мені місце для зустрічі.
— А де я його знайду?
— Він мав прийти у «Бате-Фундо», це таке місце для танців на вулиці Сапо. Але, мабуть, його вже там немає. Ми домовлялися на восьму годину. Котра зараз?
Габрієла сходила у вітальню, — вони сиділи в кухні,— поглянула на годинник:
— Дев'ята. А коли його не буде в «Бате-Фундо»?
— Коли не буде? — Він почухав свою кучеряву потилицю. — Полковник на плантації, а його дружина нічого не петрає в цих справах, з нею говорити не варто.
— Який полковник?
— Сеньйор Мелк. Ти знаєш полковника Амансіо? Одноокого.
— Звичайно, знаю. Він часто буває в барі.
— Так ось, коли не знайдеш Лойріньйо, розшукай полковника, він допоможе.
На щастя, дівчинка-служниця не ночувала в будинку Насіба. Вона йшла по обіді додому. Габрієла одвела Фагундеса в комірчину, де донедавна мешкала сама.
— Дай мені ще чарку, — попросив він.
Вона принесла пляшку кашаси:
— Не пий занадто багато.
— Іди, іди, не бійся. Лише один ковток, аби нарешті зовсім прийти до тями. Я не заперечую проти смерті від кулі. Ми помираємо в битві з усмішкою на губах. Але я не хочу, аби мене шматували ножами і кинджалами. Це зла смерть, невесела і важка. Перед моїми очима одна людина сконала в такий спосіб. Страшно було дивитися.
Габрієла запитала:
— Навіщо ти стріляв? Чим це було викликано? Він хіба скривдив тебе?
— Мені він не заподіяв нічого лихого. Але так звелів полковник. Лойріньйо послав мене. І я не міг не піти. Кожний має свою роботу, і кожний її виконує. До того ж нам з Клементе треба купити ділянку землі. Ми вже з ним домовились.
— Але той, в кого ти стріляв, вижив. Отже, ти нічого не заробиш.
— Як він міг вижити, не розумію. Мабуть, ще не прийшла його смерть.
Габрієла сказала, щоб він сидів тихо, не запалював вогню і не виходив з кімнати. Полювання на пагорбі тривало. Кота, що стрімко вистрибнув з кущів, жагунсо прийняли за вбивцю. Вони прочесали всі чагарники вершок за вершком.
Габрієла взула старі жовті туфлі. Було трохи більше, ніж пів на десяту. В таку пізню годину заміжні жінки не виходять на вулиці Ільєуса. Лише повії. Габрієла не подумала про це. Не подумала і про те, що вона казатиме Насібу, коли той довідається про її прогулянку вечірнім Ільєусом, і що казатимуть ті, хто зустріне її на вулицях. Негр Фагундес добре ставився до неї, коли вони йшли разом з іншими біженцями із сертану. Він ніс на спині її дядька, доки той не помер, і, коли Клементе, розсердившись, вдарив Габрієлу, він вчасно з'явився і став на її захист. Вона не залишить його в біді, адже він може потрапити до рук жагунсо. Убивати — це погано, їй не подобаються люди, котрі вбивають. Але негр Фагундес не вміє робити нічого іншого. Він ніколи нічому не вчився і вміє лише вбивати.
Габрієла вийшла на вулицю, замкнула сінешні двері, я ключ узяла з собою. На вулиці Сапо, що йшла обабіч залізниці, їй не доводилось бувати. Вона спустилась на набережну.
В барі було людно, майже всі столики були зайняті, і чимало відвідувачів стояло. Насіб ходив поміж столиками, інколи зупинявся. На майдані Руя Барбози вона звернула вбік і пішла до майдану Сеабра. Ще траплялися перехожі, дехто поглядав на Габрієлу з цікавістю, дехто вітався. Це були знайомі Насіба — відвідувачі бару. Але вони всі перебували під враженням сьогоднішніх подій і тому не дивувалися з цієї дивної зустрічі. Габрієла дійшла до залізничної колії і опинилася в районі убогих хатинок околиці міста. Повз неї ішли повії найнижчого гатунку, декотрі з них здивовано озиралися. Одна схопила її за руку: