Читать «Капітани піску. Габрієла» онлайн - страница 317

— Я буду тебе виховувати, — він взяв її на руки і відніс до ліжка…

— Красунчик…

В порту натовп галасував і аплодував. Раптом, невідомо звідки, у повітря злетів фейєрверк. Барвисті вогні іскрилися у вечірньому небі, ніч, здавалося, відступила, світло фейєрверка освітлювало шлях драгам. Росіянин Яків був такий збуджений, що почав розмовляти своєю рідною мовою. Буксири увімкнули сирени, вони заходили в порт.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Місячне світло Габрієли

(можливе, дитина, а можливо, дочка народу, хіба відомо?)

Стали невпізнанними не лише місто, порт, околиці і селища. Змінилися також звичаї, стали іншими люди…

(Із обвинувальної промова Езекієла Право на процесі полковника Жезуїньо Мендонси)

Пісня Габрієлиного товариша

Що, скажи, вчинив, султане, Ти з подругою моєю? У розкішний палац ввів ти, Королеви трон їй дав І напнув над головою Злототканий балдахін. Із смарагдів і рубінів Дав каблучки, ще й намиста; В діамантами обшиту Диво-сукню одягнув, Ще й рабинь найняв для неї, Королевою нарік. А вона б лише воліла На лугах між квітів жити, Задивлятись у дзеркала Лісових, ясних джерел. Тільки сонця вдень їй треба — Світла й щирого тепла; Місяця достатньо на ніч, Щоб дрімать собі під ним, А для серця їй хотілось Лиш кохання неземного. Ти ж, султане, дав подрузі Королеви трон хисткий І повіз її з собою На бучний, розкішний бал. Там з князями, мудрецями Йшла розмова в неї жвава, Там пила заморські вина, В модних танцях знала смак, Найсвітлішою зорею Пломеніла між гостей! Що, скажи, вчинив, султане, Ти з подругою моєю? Відпусти її додому, В рідні батьківські краї, Де в тіснім дворі гуяви Серед трав густих ростуть, Хай танцює, як раніше, Танок вільних моряків, Ходить знов в зелених туфлях, В скромній сукні з полотна. Поверни їй простодушність, Безтурботний, щирий сміх, Мрії юності п'янкої, Сподівання на любов. Ну нащо тобі, султане, Перевчати жить її? Тут про Габрієлу Чули ви романс,— Пахощі гвоздики Оп'яняють нас.

Про натхненного поета, що веде боротьбу із нікчемними грошовими турботами

— Доктор Аржілеу Палмейра, наш талановитий, видатний поет, гордість баїйянської літератури — рекомендував не без гордощів Доктор.

— Поет, гм… — Полковник Рібейріньйо поглядав на Аржілеу з недовір'ям: ці поети, як правило, були досить спритними здирниками. — Дуже приємно…

Натхненний поет — величезний на зріст, огрядний, п'ятдесятирічний чоловік, білявий мулат, досить пом'ятий, з широкою усмішкою, що відкривала золоті зуби, з лев'ячою гривою, одягнений у смугасті штани і, не зважаючи на неймовірну спеку, в піджак і жилет чорного кольору, поводився немов сенатор, що відпочиває від справ і, з усього видно, давно вже звик до подібного недовір'я неотесаних провінціалів стосовно муз і їхніх обранців. Він дістав візитну картку з жилетної кишені, відкашлявся, щоб привернути до себе увагу всього бару, і мовив громовим голосом: