Читать «Капітани піску. Габрієла» онлайн - страница 132

Рондо Офензії

 — Брате, ти мене послухай, Дон Антоньйо, брате мій… Офенізія нудьгує На веранді в гамаці, Чорна служка упадає Біля неї цілий день, Хоче віялом наблизить Живодайний бриз морський. Офенізії наснився З бородою, наче ніч, Імператор-повелитель. — Хай мене не величає Теодоро, наш поет! І не хочу я дарунків, Брате мій, від тебе взять: Сукні, купленої в Ріо, Шовку чорного мантильї, Ні корсету, ні намиста, Навіть мавпи сагуї — Я не хочу, брате милий, Дон Антоньйо, брате мій! Чорне око, блиск чарівний… (Імператор подививсь!) Борода, темніша ночі (То монарха борода!). — Імператора люблю я, За дружину хочу стать! — Сестро мила, ти ж не можеш За дружину буть йому! — Хай наложницею стану, Раз мені судилось так. — Сестро, сестро! Рід безчестиш! Наш порядний, давній рід! — Так чого ж стоїш ти, брате, То убий сестру свою! Буть барону за дружину А чи графу — ні і ні! І поміщика не хочу, І не хочу Теодоро — Віршів слухать сил нема,— Став давно уже немилий Діамантів блиск холодний Для сумних очей моїх! Лиш один мене він тішить, Імператор з бородою! Ти мене послухай, брате, Дон Антоньйо, брате мій, Коли раптом він не схоче Подивитися на мене, Імператор, мій сеньйор, Від кохання пломінкого Тут помру я в гамаці…

Про сонце і дощ з маленьким чудом

Того 1925 року, коли розбрунькувалось кохання мулатки Габрієли і араба Насіба, дощова нора року перевершила всі можливі норми настільки, що плантатори, наче сполоханий табун, бігали по вулицях і, зустрічаючись один з одним, питали тремтячими голосами:

— Коли закінчиться цей страшний суд?

Всі говорили про дощі — адже фазендейро ніколи не доводилось бачити такої сили-силенної води, що день і ніч лилася з неба.

— Ще тиждень — і все загине.

— Увесь урожай…

— Боже ти мій праведний!

Вони розмовляли про урожай, який мав бути цього року дивовижним в порівнянні з минулими роками. А оскільки ціни на какао все зростали — він обіцяв багатство, розвиток, достаток, чималі гроші. Діти полковників поїдуть учитися в найдорожчі коледжі великих міст, нові будинки виростуть на нових вулицях, розкішні меблі можна буде замовляти просто в Ріо; привезуть роялі для аристократичних залів, добре поставлені діла будуть розвиватися, комерція прогресуватиме, напої литимуться річками, жінки сходитимуть з кораблів. У барах і готелях вестиметься велика гра! Прогрес! Зрештою, це та ж сама цивілізація!

Хто б міг подумати, що ці самі дощі, які стали надокучливими і загрозливими, наче потоп, були ще донедавна такими бажаними і необхідними? Кілька місяців тому полковники молитовно підводили очі до неба в пошуках бодай однієї-однісінької хмарки, яка б обіцяла дощ. Розростались плантації какао, простягнувшись через увесь південь Баїйї, і, щоб плоди дозріли, треба було дощу. Хресний хід святого Жорже цього року обернувся в пристрасну колективну обітницю покровителю міста.