Читать «Капітани піску. Габрієла» онлайн - страница 117

Педро замислюється над життям людей, він вважає, що їм не вистачає свободи. Ніяк йому не відчути поклик бога, як почув його Тичка. Проповіді падре Жозе Педро ніколи не промовляли до його серця. Падре подобався йому тільки як добра людина. Але слова Жоана де Адама завжди знаходили відгук у його серці. Правда, Жоан де Адам і сам мало що знає. У нього сильні м'язи, гучний голос вожака, він може стати керівником страйку. Не хотів би також Педро, як Кіт, їхати в Ільєус і здирати гроші з полковників. Він хотів би чогось такого, чого не знає й сам, і тому поки що залишається серед капітанів піску.

Хлопці на складі прощаються з Котом. Той посміхається. Він надзвичайно елегантний, у нього прилизане волосся, а на пальці та обручка з камінцем винного кольору, котру колись украв…

Педро прощається з Котом у гавані. Він стоїть у лахмітті, розмахуючи беретом, і почуває себе зовсім далеким Котові, що в добре пошитому костюмі поруч з Далвою має вигляд цілком дорослого чоловіка. І Педро відчуває хвилювання, йому хочеться втекти, поїхати кудись на підніжці поїзда чи пароплавом.

Але на поїзді зайцем незабаром від'їжджає Кангасейро. Одного дня поліція схопила його, коли він витягав у комерсанта гаманець. Кангасейро саме минуло шістнадцять. Його забрали в поліцію. Він і не застогнав, коли його били, відповідав поліцейським з погордою, яку завжди відчуває до поліції людина з сертану. Через вісім днів його випустили. Він вийшов майже веселий, бо мав тепер тверду життєву мету: вбивати поліцейських.

Він перебув кілька днів на складі, заглиблений у роздуми. Його кликав сертан, життя кангасейро. Одного чудового дня він заявив Педро:

— Я піду і побуду певний час з малокерійськими індіанцями — безпритульними в Аракажу.

Малокерійські індіанці-безпритульні були в Аракажу, як капітани піску в Баїї. Вони мешкали під мостами, крали і бились на вулицях. Суддя у справах неповнолітніх Олімпіо Мендоса був добрим чоловіком, завжди намагався, як тільки міг, залагодити конфлікти, дивувався кмітливості тих хлопчаків, які жили, мов дорослі, розумів, що цю проблему неможливо по-справжньому розв'язати. Він розповідав письменникам про дивовижні пригоди своїх неповнолітніх підопічних і в глибині душі любив хлопчаків. Але журився, що не може допомогти їм. Коли ж поміж малокерійських індіанців-безпритульних з'являвся хтось новий, суддя відразу ж знав, що прибулий з Баїї, і дістався сюди на поїзді зайцем. А коли зникав хтось із індіанських хлопчаків, суддя знав, що той пішов до капітанів піску в Баїї.

І ось рано-вранці поїзд із Сержіне прогудів на станції Калсада. Ніхто не прийшов проводжати Кангасейро, бо він скоро мав повернутись. Він просто збирався трохи побути серед малокерійських індіанських хлопчаків і забути про баїянську поліцію, яка його так відшмагала канчуками. Він заліз у товарний вагон, що був відчинений, і сховався серед тюків. Незабаром поїзд рушив, потягся дорогою, що вела в рівнину сертану, у провінцію Індіа Нордестіна. Біля глиняних хижок — жінки й дівчатка. Напівголі чоловіки обробляють землю. Дорогою, що йде паралельно залізничній колії, гонять череду волів і корів. Пастухи-вакейро підганяють криком тварин. На станціях продають солодку кашу з маніоку й проса і солодкі коржі.