Читать «Мартін Іден» онлайн - страница 214

— Не говорім про це, — сказала вона й кашлянула, немов їй перехопило голос. Потім підвелась. — Ходімо, пора вже додому. Я втомилася.

День згасав, і гуляння майже скінчилось. Але коли Мартін і Лізі вийшли з-посеред дерев, виявилося, що їх чекає цілий гурт молодиків. Мартін одразу догадався, в чому річ. На нього готували напад, а це його оборонці. Вони вийшли з парку, а позаду сунула друга компанія — приятелі ображеного кавалера Лізі, яких той зібрав для помсти. Кілька констеблів та полісменів, передбачаючи скандал, супроводили обидві ворожі партії аж до поїзда на Сан-Франциско. Дорогою Мартін попередив Джіма, що на Шістнадцятій вулиці він пересяде на оклендський трамвай. Лізі була дуже спокійна й до всього байдужа. Коли поїзд спинився на Шістнадцятій вулиці, трамвай уже чекав на пасажирів, і кондуктор нетерпляче дзвонив.

— Он трамвай, — гукнув Джім. — Біжіть, а ми їх тут затримаємо. Ну, катайте! Швидше!

Ворожа компанія в першу хвилину була спантеличена цим маневром, але, опам'ятавшись, почала вистрибувати з поїзда, пориваючись навздогін утікачам. Статечні й тверезі оклендці, що сиділи в трамваї, не звернули майже ніякої уваги на юнака і дівчину, які підбігли до вагона і сіли біля виходу. Ніхто з них і не підозрівав, що ця пара має щось спільне з Джімом, який, стрибнувши на приступку, гукнув вагоноводові:

— Ну, старий, відчалюй і шквар чимдуж!

Наступної миті Джім крутнувся, і пасажири побачили, як його кулак заходив по фізіономії чоловікові, котрий силкувався скочити в трамвай. Інші теж пустили в хід кулаки. В такий спосіб Джім та його товариство, вишикувавшись на довгій нижній приступці вагона, мужньо відбивали атаку. Після різкого дзвінка вагон рушив, і товариші Джіма, давши відсіч останнім ворогам, позіскакували на землю, щоб уже там докінчити справу. Трамвай поїхав, лишивши поле бою далеко позаду, а остовпілим пасажирам і на думку не спадало, що цей спокійний юнак і ця гарненька робітниця, які сиділи на першій лавці, були причиною тієї колотнечі.

Мартін захоплено стежив за бійкою, і в ньому прокинувся давній войовничий запал. Та за хвилину все це згасло, і його огорнув тяжкий сум. Він відчув себе дуже старим, на цілі віки старішим од веселих безтурботних друзів своєї юності. Занадто далеко зайшов він, щоб можна було вернути назад, їхнє життя, яким колись жив і він сам, тепер уже було відразливе для нього. Все це його розчаровувало. Він став чужий своїм приятелям, їхнє товариство було йому не до смаку, так само як і їхнє дешеве пиво. Тисячі прочитаних книжок стали прірвою між ними. Він сам засудив себе на вигнання. Довго блукаючи по безмежних просторах розуму, Мартін загубив дорогу назад. А проте він був людиною, і потреба його в людському товаристві лишалася незадоволеною. Нової домівки він собі не знайшов. Його не розуміли ні давні приятелі, ні рідня, ані буржуазні кола, і навіть ця дівчина поруч нього, яку він так глибоко поважав, не могла зрозуміти його і тієї честі, що він їй виявляв. Від усіх цих думок до його суму домішалася гіркота.