Читать «Ляльковий дім» онлайн - страница 44

Вігелан. Покладіться лише на волю Божу, пане консул.

Руммель. І на судно, Берніку! Воно ж не збирається іти на дно.

Крап. Гм…

Руммель. Інша справа, якби це був один з тих плавучих гробів, що їх посилають великі іноземні компанії…

Бернік. Я почуваю, що сивію…

Бетті, загорнена в шаль, входить із саду.

Бетті. Карстене! Карстене! Ти знаєш?…

Бернік. Так, знаю!.. А ти… ти не бачила нічого?… Де твої очі були?… Ти ж мати!..

Бетті. Вислухай мене!

Бернік. Чом ти не стежила за ним? І от тепер я його втратив. Поверни його мені, поверни, якщо можеш!

Бетті. Так, так, поверну! Він зі мною!

Бернік. З тобою?…

Усі. А-а!..

Гільмар. Я так і думав!

Maрта. Тобі повернуто твого сина, Карстене!

Лона. Зумій же зберегти його собі!

Бернік (дружині). Він з тобою? Ти правду кажеш? Де він?

Бетті. Не скажу, поки ти йому не пробачиш.

Бернік. Та що тут пробачати! Як же ти дізналась?…

Бетті. Ти думаєш, мати сліпа? Я тільки страшенно боялася, щоб ти не дізнався. Він учора натякав… І коли я побачила, що його кімната порожня і немає ні сумки, ні одягу…

Бернік. Ну, ну?…

Бетті. Я побігла, захопила Еуне, і ми з ним в його човні… «Індіанка» вже знімалася з якоря, але, хвалити Бога, ми приспіли саме вчасно. Обшукали трюм і… знайшли його. О Карстене, не карай його!

Бернік. Бетті!

Бетті. І Еуне теж!

Бернік. Еуне? А він при чому? «Індіанка» попливла далі?

Бетті. Ні, в тім-то й річ.

Бернік. Кажи, кажи!

Бетті. Еуне це дуже вразило. Шукали довго, тим часом зовсім посутеніло, лоцман відмовлявся виводити судно, і Еуне зважився… від твого імені…

Бернік. Ну?

Бетті…затримати корабель до завтра.

Крап. Гм…

Бернік. Яке невимовне щастя!

Бетті. Ти не сердишся?

Бернік. Яке величезне щастя, Бетті!

Руммель. Ти занадто вже совісний!

Гільмар. Так, коли доходить до маленької сутички зі стихіями… ух!

Крап (стоячи біля вікна). Процесія уже вступає в сад, пане консул.

Бернік. Тепер нехай ідуть.

Руммель. У саду повно людей.

Санстад. І по вулиці не пройти.

Руммель. Все місто на ногах, Берніку. Ну, справді, хвилююча мить!

Вігелан. Треба зустріти її смиренно, пане Руммель.

Руммель. Присутні всі спілки зі своїми прапорами. Яка процесія! А ось і комітет, з Рерлуном на чолі.

Бернік. Нехай тепер ідуть, кажу я.

Руммель. Але слухай, ти тепер такий зворушений…

Бернік. Ну і що ж?

Руммель. Я либонь не від того, щоб виступити замість тебе…

Бернік. Ні, дякую. Сьогодні я сам говоритиму.

Руммель. Так, а що сказати, ти знаєш?

Бернік. Не турбуйся, Руммель. Ось тепер я знаю, що сказати!

Тим часом музика замовкає. Розчиняються двері на терасу. Рєрлун входить на чолі комітету, за ним двоє слуг несуть закритий кошик. Уся зала заповнюється людьми. У саду й на вулиці незліченний натовп, над ним прапорці й прапори.

Рерлун. Високоповажаний пане консул! Із здивування, яке відбилося на вашому обличчі, я бачу, що ми ніби непрохані гості вторгаємось до вас, у вашу мирну домівку, де вас оточує ваша щаслива родина, віддані і діяльні друзі та співгромадяни. Але нас привело якнайщиріше бажання висловити вам наші почуття найглибшої поваги і пошани. Не вперше доводиться вам приймати висловлення таких почуттів, однак це вперше вшанування набирає таких широких розмірів. Багато разів ми висловлювали вам нашу подяку за ті міцні моральні підвалини, на яких ви, так би мовити, будуєте наше суспільство. Сьогодні ж ми вшановуємо вас особливо… як прозорливого, невтомного, безкорисливого, навіть самовідданого нашого громадянина, з ініціативи якого виникає підприємство, що обіцяє, на думку всіх компетентних осіб, дати могутній поштовх до дальшого розквіту, процвітання й добробуту нашого суспільства.