Читать «Сам собі бог» онлайн - страница 83

Раптом ми почули шурхіт на горищі.

— Там хтось є! — вигукнув Петро і поліз по драбині нагору. Я рушив за ним. Петро швидко відкрив двері і зник у темряві. Почулися постріли.

— Петре! — вигукнув я щосили, але не встиг прийти другові на допомогу. Знизу почувся гомін і хтось вигукнув:

— А, червоний собака! Не отримаєш ти наше майно!

Я навіть не встиг озирнутися. Постріл, ще один… Поштовхи у спину… Я не зміг втриматися на драбині і полетів у прірву… навіть не відчув, як впав.

«Я вмираю» — почуття було жахливе. Встиг побачити, як мій вбивця рушив нагору. «Петра, мабуть, теж вбито…» — думки розсіювалися у небутті.

Раптом повз мене почали швидко пропливати миттєвості мого життя. Що я встиг зробити. Нічого. Невже все моє життя було помилкою? Я побачив свого батька біля церкви. Здавалося, він дивився на мене суворо, але з любов’ю. Я хотів було попросити у нього пробачення, але він кудись зник, і на його місті опинився дядько Федір. Він усміхнувся і сказав: «Нічого, Пилипе, ми ще поборімося». Але я і йому не встиг нічого відповісти, бо він зник так само, як і батько. Потім я побачив маму. Вона йшла до мене і щось казала. Я не чув, що вона говорить. Я почав плакати від злості. Чому я нічого не чую?

— Мамо, — вигукнув я і відразу відчув, як все тіло прорізав біль. Мати ще стояла біля мене і тримала в руках білу сорочку.

— Мамо, навіщо мені зараз нова сорочка? — запитав я, та не почув відповіді.

Мати чомусь почала плакати і звати мене. Невже вона мене не бачить? Я ж поряд.

— Мамо! — ще раз вигукнув я, але видіння зникло.

До мене знову повернулася свідомість. Я відчув, що лежу на землі. Хтось підбігав до мене. Я хотів піднятися і подивитися хто це, але не зміг. Разом з ясністю розуму до мене прийшло відчуття величності. Світла і присутності Сили… «На тебе зараз дивиться Бог» — виникла думка, і вона заспокоїла мене.

— Боже, — вирвалося у мене чи в думках, чи в голос. — Я вмираю… Невже все даремно? Як це прикро! Я б хотів жити у новому світі, у світі справедливості. Я вірю, що діло революції переможе, і я хочу бачити її наслідки. Я хочу жити в майбутньому… Я хочу… Вірю, знаю, що Ти можеш так зробити. Я благаю. Отче… Після цього я побачив лише туман, бо біла пелена торкнулася моїх очей.

* * *

Підбігли два бійці. Один схопив Пилипа за голову і намагався відчути слабке дихання.

— Пилипе, ти чуєш? — спитав другий і почав давити на груди хлопця, аби привести його до тями.

Раптом Пилип відкрив очі і сказав:

— Дядьку Федоре, а Петро…

— О, Гриню, поглянь, він мене пізнав, — зрадів Федір. — Пилипе! Де ж Петро?

Замість того, щоб відповісти Пилип оглянув людей, його очі божевільне загорілися, і він промовив:

— За даними Мінфіну за попередній місяць ціни виросли на дві тисячі відсотків. Гіперінфляція досягла великого розміру…

— Про що це він? — запитав Гринь. — Що таке гіперінфляція?

— Тихо! — наказав дядько Федір. — Бачиш, людина марить, вмирає…

Він сів і поклав голову Пилипа на коліна. Сльози з’явилися на його обличчі і він промовив:

— Вибач, Пилипчику, не встигли ми. Але я обіцяю: твоя смерть не буде марною. Ми переможемо. Наші сини і онуки будуть жити у оновленому світі…