Читать «Сам собі бог» онлайн

Попри високий ступінь доктора наук, Білокінь одягався просто і одноманітно — темно-синій костюм, сорочка — коли біла, а коли й картата, без краватки. Сидить за письмовим столом — нікому ні слова, пише або гортає якусь книжку. Ми вже звикли до його могутньої спини, до піджака, що найчастіше висів на бильці крісла-вертушки, до його «доброго ранку» й «до побачення» — єдиних слів, що він вимовляв, бувало, протягом цілого дня… А сьогодні Білокінь з’явився якийсь врочистий. І врочистим його робили не так сірий костюм з м’якої шерсті та незаймано білий комірець, як вираз просвітління на завжди суворому обличчі.

— З якої нагоди при параді? — поцікавився я, шкодуючи подумки, що наш третій колега у відрядженні й, отже, позбавлений можливості бачити таке.

Замість відповіді Михайло Теодорович витяг з кишені поштову листівку і поклав переді мною. В ній сповіщалося, що він — лауреат премії Вернадського за цей рік і що премію ту присуджено за наукову розробку «Про форми руху матерії».

Моїми привітаннями, як і святковим настроєм, Білокінь утішався недовго. Вже по хвилі його вишуканий піджак теліпався на бильці крісла, а сам він навис, немов скеля, над портативною друкарською машинкою. Тим часом я губився в здогадках: як стосується його наукова розробка геології? До фізики — так. А от до геології…

— До всього стосується, — відказав Білокінь на моє запитання. — До хімії, до фізики, навіть до суспільства… — В його грубому від природи голосі було стільки ж впевненості скільки й самовдоволення. — І настільки, що доведеться вносити корективи в усі фундаментальні закони природи, — додав не без хвастощів.

— Але ж ви все життя займались геологією… — зауважив я здивовано.

— Ви — теж. А грішите й літературою…

Досі він відповідав, не обертаючись. Та раптом повернувся в кріслі-вертушці і подивився очима, в яких не було ні хвастощів, а ні вдоволення. Я вперше завважив, що очі в нього зелені.

— До цього відкриття я йшов усе життя. Якби не випадок, то воно так би й зосталося незбутньою мрією. Інколи спадає на думку: чи погодився б я добровільно побувати там, куди мене кинув випадок? Ні, — скажу. Навіть за ту велику винагороду, яку я звідти виніс.

— Це ви про ту країну, де?..

— Так. Але географія значення не має. Бо побувати мені довелося… — на мить він затнувся, подумки підбираючи відповідне слово, а тоді промовив:

— Ну в іншому вимірі, чи що…

Білокінь зиркнув на годинник, покосився в бік друкарської машинки, на смаглявому обличчі його майнуло вагання. Та зрештою повернувся до мене і, вмостившись зручніше в кріслі, сказав:

— Ми там проводили розвідку на тантал, здебільшого життя протікало на колесах. І день, коли зі мною сталася та дивна пригода, почався, як завжди, з дороги… Лендровер прудко котив шосейкою, що нагадувала смугу з іржавої бляхи. Власне, там усе руде, немовби вкрите корозією. Я довго не міг звикнути до того кольору, причиною якого був червонозем. І ґрунт, і пил, і навіть шкіра людей, хоч і чорна, але з рудуватим відливом. Після двох років перебування в тій країні я став помічати на собі буруватий відтінок. Під їхнім сонцем тіло моє, смагляве від природи, стало брунатним і мало чим відрізнялося від темношкірих аборигенів. Власне, це і стало причиною того, що зі мною трапилося.