Читать «Сам собі бог» онлайн - страница 6

Віктор Савченко

Натовп перед печерою очікував дива. Та найбільше того дива прагнув командир озброєних людей, бо особисто для нього вбивство іноземного спеціаліста мало б погані наслідки.

… Рухи чаклуна ставали дедалі різкішими. Зморшки на лиці розгладились; тепер це було лице божевільного…

І тут проскочила друга «іскра» між тілом, що безживно лежало на сірому брезенті і моїм безмежним Я. Лише мить тривав зв’язок між тілом і духом. Було таке відчуття, ніби я прокинувся від сну, та враз і поринув у сон…

Білокінь замовк і знов схилився над машинкою, але його довгі пальці так і не торкнулись клавішів. Він мовчав, обличчя його, як і під час оповіді не виказувало жодних почуттів. Мені тим часом спало на думку, що за багато років спільної з ним роботи я жодного разу не помітив, аби Білокінь змінився на обличчі. Його видовжене лице з важким підборіддям і сухим рубцюватим носом за будь-якої ситуації лишалося незворушним. Саме за цю незворушність, що зовні межувала з жорстокістю, а ще за пергаментну жовтизну обличчя ми прозвали його колись Блідолицим.

Нарешті він знову подав голос:

— Від усього того, що я вам кажу, сильно віддає містикою. І нікому крім вас, я б того не розповів.

Помітивши не моєму обличчі подив, він пояснив:

— Ви — літератор і вам, можливо, стане в пригоді бодай щось із того, що я кажу. Під яким соусом ви підсунете його читачеві — чи як елемент умовності, а чи як фантастику — ваш клопіт, а тільки пригода, яка сталася зі мною в Африці, має право на те, щоб про неї знали. Надто ж дивовижні наслідки до яких вона призвела.

Білокінь надовго замовк, а тоді провадив:

— Отож, після другої «іскри» чаклун, довівши себе до крайнього збудження, впав знеможений долілиць і завмер. Його аура була такою великою і потужною, що не тільки печера, а й гірська порода зовні, і люди були в ній немов у дивному опалесціюючому тумані. Хоча вони про те і не здогадувались. Вона — та аура — складалася із двох шарів — невеликого, але потужного, який палахкотів у якомусь метрі від тіла, і слабкішого, але такого, що його знати було на півсотню метрів. У тому потужному чаклуновому біополі спочатку не можна було і вгадати світіння навколо мого тіла. Та що довше лежав поряд старий чарівник, то відчутнішим ставав зв’язок між «посудиною» і тим, що з неї виплеснулося. Відбувалося щось подібне до дії магніту, який притягував порошинки з простору. «Магнітом» моє тіло робилося від світіння старого. Досі я перебував у стані безтілесної свідомості, а точніше інстинкту, — бачив, чув, відчував без допомоги очей, вух, носа, шкіри. Під дією ж сяйва у чисту, так би мовити, свідомість стало проникати щось індивідуальне і почасти я вже знав, що моє безмежне Я належить Білоконю Михайлові Теодоровичу… Власне, це вже була думка. А де думка, там і спомин. І я згадав, що основним обов’язком життя того Білоконя, тобто мого, було дослідити та пояснити суперечливі моменти ентропії. І тоді ж у пам’яті виникла висока, худа і згорблена постать викладача фізичної хімії Кудрі, який писклявим голосом пояснював нам, студентам, друге начало термодинаміки, пригадалося, як вразило мене тоді не так поняття міри хаосу, як те, що за ним стояло. А стояла, як відомо, теплова смерть Всесвіту. Висновок цей лежав на поверхні. Адже якщо всі природні процеси розглядати як рівномірний розподіл тепла і вирівнювання температури, то мусить же настати мить, коли Сонце, віддавши тепло Землі, і навколишньому простору, перестане світити й гріти. Така ж доля мусить спіткати й інші світила. Всесвіт нарешті перетвориться в резервуар омертвілого розлитого рівномірно тепла… Є над чим замислитись. Пізніше, правда, Кудря запевняв, що висновок про теплову смерть, то — чистої води ідеалізм, і що насправді… Але всі його докази розбивались об той факт, що тепло передається від більш нагрітого тіла до менш нагрітого. І ніколи не навпаки… Я б сказав: «У пам’яті виникло…» Це не зовсім так.