Читать «Поєдинок з абвером» онлайн - страница 85

— Після війни повернулися до своїх мирних професій, роз’їхались по всіх усюдах нашої Батьківщини. Тепер їх знову знають під справжніми іменам й прізвищами. Адже багато хто у ворожому тилу змушений був працювати під псевдом…

Навивались спогади, щирі й задушевні. Про небезпечні походи, бої з гітлерівцями, розвідувальну, і диверсійну роботу… І імена бойових побратимів. Тих з ким ділили всі труднощі й радості, з ким пліч-о-пліч виборювали довгождану Перемогу.

Згадали всіх. Нікого не забули, бо всіх цікавило, як склалася доля кожного після війни.

І знову — імена, імена… Звичайно, першим згадали комісара Григор’єва. Морський враз посумнів:

— Немає уже Григор’єва — помер. Це був Григорій Миколайович Ільїн. Народився і виріс у невеликому російському місті Кірсанові неподалік Тамбова. Вихованець — син полку кавалерійської дивізії. Командир взводу особливого корпусу залізничних військ, а з 1933-го — співробітник органів державної безпеки. З самого початку війни став розвідником у тилу гітлерівців. Комуніст-чекіст Ільїн мав чуйне, великої людяності серце. Так і говорили про нього в загоні: «Наш комісар, людина натуральної справедливості». І був таким аж до останніх днів свого життя.

Начальник штабу, якого в загоні знали як Костю Боброва — Кузьма Захарович Бабич, проживає в Києві. Такий і досі, яким його знали: скромний, чуйний, великий правдолюб. Щоранку від нового високого будинку на розі бульвару Верховної Ради до станції метро «Комсомольська» йдуть троє чоловіків і дві жінки. То родина Бабичів — батько, мати, двоє синів і невістка — поспішають на славнозвісний завод «Арсенал» імені Леніна, де вони працюють. Третій син трудиться на іншому заводі.

Хоробрий боєць, мужній патріот, колишній контррозвідник загону Олевський — Олександр Хомич Білий. Нині він керує одним з цехів заводу у Ніжині. Скромна, віддана справі людина. Про нього кажуть: «Мало говорить, але як комуніст — багато добра робить». Мужньо переніс страшну трагедію: 1943 року фашисти розстриляли його батьків, сестру і навіть дворічну доньку…

Розповідаючи про свого бойового друга Олевського, Морський пишається:

— Ми й зараз міцно дружимо з Олександром Хомичем. Мріяли навіть породичатися — в нього двоє синів, а в мене — дві дочки. Та сердечні справи не від нас залежать. Хай їх вирішують самі наші діти.

Був у загоні командир розвідувально-диверсійної групи Кисловський, якого більше знали як Світлова, А насправді це Микола Дмитрович Бабенко. Живе в столиці Білорусії. Лише кілька років тому зняв погони майора авіації і тепер готує механізаторів для сільського господарства.

Артинський — Василь Іванович Хомутовський. Після війни деякий час працював у органах державної безпеки України. Потім демобілізувався, вчився, був на партійній і державній роботі. Тепер керує споживчою кооперацією в Олевську на Житомирщині. Це — людина виняткової хоробрості, в загоні йому доручали найвідповідальніші завдання.

Нелегка доля радиста-шифрувальника Горецького — Івана Васильовича Ковалюка. Ще з дитинства зазнав тяжкої праці, злиднів, утисків і зневаги польських панів, що хазяйнували тоді на землях Західної України., Перед війною з двоюрідним братом Ігорем Кушнірчуком утік до Радянського Союзу. В роки окупації обидва стали розвідниками-радистами, через їхні руки пройшли всі таємниці операції «Ракета». Після війни Ігор Андрійович закінчив інститут, працює інженером Львівського телевізорного заводу. Іван Васильович нині проживає в селі Острів на Ровенщині.