Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 80

— Так і знала! Миколо, — з тобою марна річ розмовляти. Завжди скажеш не те, що треба, і безтактно. Через це й Катя від тебе пішла.

Микола Іванович засміявся, поклав роман Анатоля Франса на живіт і закинув за голову товсті руки.

— Почнуться дощі, і пташка сама прилетить додому. А пам’ятаєш, як вона пір’ячко чистила?.. Я Катюшу, незважаючи ні на що, дуже люблю. Ну, що ж — ми поквиталися.

— Ого, тепер ти он як говориш! А от я на місці Каті так самісінько зробила б з тобою…

І вона сердито відійшла до поручнів балкона.

— Станеш старшою і побачиш, що надто серйозно ставитись до життєвих негод — шкідливо й нерозумно, — сказав Микола Іванович, — це ваша закваска, булавінська, — все ускладнювати… Простіше, простіше треба, ближче до природи…

Він зітхнув і замовк, розглядаючи нігті. Повз терасу проїхав спітнілий гімназист на велосипеді — привіз із міста пошту.

— Піду в сільські вчительки, — промовила Даша похмуро.

Микола Іванович перепитав зараз же:

— Куди?

Але вона не відповіла і пішла в свою кімнату. З пошти принесли листи для Даші: один був від Каті, другий — від батька. Дмитро Степанович писав:

«… Надсилаю тобі листа від Катюшки. Я його читав, і мені він не сподобався. А втім, робіть, як хочете… У нас усе по-старому. Велика спека. Крім того, Семена Семеновича Говядіна учора в міському саду побили гірчичники, але за що — він не признається. От і всі новини. Ага, була тобі ще листівка від якогось Телєгіна, але я її загубив. Здається, він теж у Криму чи десь в іншому місці».

Даша уважно перечитала ці останні рядки, і несподівано швидко забилось серце. Потім, з досади, вона навіть тупнула ногою — добре мені діло: «чи в Криму, чи десь в іншому місці»… Батько дійсно кошмарна людина, забудько й егоїст. Вона зім’яла його листа і довго сиділа коло письмового столика, підперши підборіддя. Потім почала читати того, що був від Каті:

«Пам’ятаєш, Данюшо, я писала тобі про чоловіка, який за мною ходить. Учора ввечері в Люксембурзькому саду він підсів до мене. Я спочатку злякалася, але залишилась сидіти. Тоді він мені сказав: «Я вас переслідував, я знаю ваше ім’я і хто ви така. Але потім зі мною сталося велике нещастя — я вас полюбив». Я подивилась на нього: сидить поважно, обличчя суворе, темне якесь, змарніле. «Ви не повинні боятися мене — я старий, самотній. У мене грудна жаба, щохвилини я можу померти. І от — таке нещастя». У нього по щоці покотилася сльоза. Потім він сказав, похитуючи головою: «О, яке миле, яке миле ваше обличчя». Я сказала: «Не переслідуйте мене більше». І хотіла піти, але мені стало його жаль, я залишилась і говорила з ним… Він слухав і, заплющивши очі, похитував головою. І уяви собі, Данюшо, сьогодні одержую від якоїсь жінки, здається, від консьєржки, де він жив, листа… Вона, «з його доручення», повідомляє, що він помер уночі… Ой, як це було страшно… От і зараз — підійшла до вікна, на вулиці тисячі, тисячі вогнів, котяться екіпажі, люди йдуть поміж деревами. Після дощу — туманно. І мені здається, що все це вже колишнє, все вмерло, ці люди — мертві, ніби я бачу те, що скінчилось, а того, що відбувається зараз, коли стою і дивлюсь, — не бачу, але знаю, що все скінчилось. Мабуть, мені зовсім погано. Інколи ляжу — і плачу, — жаль життя, що вже минуло. Було, яке там не є, а все-таки щастя, любимі люди, — і сліду не лишилось… І серце в мене стало сухеньке — висохло. Я знаю, Дашо, має бути ще якесь велике горе, і все це — розплата за те, що ми всі жили погано».