Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 79
Олексій Толстой
— Власне, розійдемось краще додому — спати. Поговорили, обміркували питання з усіх боків, — та й пізно вже…
Він довів Дашу до готелю, попрощався чемно, зсунув капелюха на потилицю і пішов понад водою, придивляючись до неясних постатей гуляючих. Раптом спинився, повернув і підійшов до високої жінки, що стояла нерухомо, закутавшись у білу шаль. Безсонов перекинув ціпок через плече, взявся за його кінці і сказав:
— Ніно, здрастуй.
— Здрастуй.
— Ти що робиш Сама на березі?
— Стою.
— Чому ти сама?
— Сама, тому що сама, — відповіла Чародєєва тихо й сердито.
— Невже й досі сердишся?
— Ні, голубчику. Давно заспокоїлась.
— Ніно, ходім до мене.
Тоді вона, відкинувши голову, мовчала довго, потім тремтячим, невиразним голосом відповіла:
— Ти збожеволів?
— А ти хіба цього не знала?
Він узяв її під руку, але вона різко висмикнула її й пішла повільно поруч з ним вздовж місячних відблисків, що линули по масляно-чорній воді слідом за їх кроками.
Вранці Дашу розбудив Микола Іванович, обережно постукавши в двері.
— Данюшо, вставай, голубко, ходімо каву пити.
Даша спустила з ліжка ноги і подивилась на панчохи й туфельки, — все в сірому поросі. Щось трапилось. Чи знову приснився той огидний сон? Ні, ні, було значно гірше, не сон. Даша сяк-так одяглася й побігла купатися.
Але вода стомила її, і сонце розпалило. Сидячи під волохатим халатом, обхопивши голі коліна, вона подумала, що тут нічого доброго трапитись не може.
«І не розумна, і боязлива, і нероба. Уява перебільшена. Сама не знаю, чого хочу. Вранці одно, увечері друге. Якраз той тип, який ненавиджу».
Схиливши голову, Даша дивилась на море, і навіть сльози набігли у неї, — так було тривожно й сумно.
«Подумаєш — великий скарб бережу. Кому він потрібний? — жодній людині на світі. Нікого по-справжньому не люблю. І виходить — він має рацію: краще вже спалити все, згоріти і стати тверезою людиною. Він покликав, і піти до нього сьогодні ж увечері, і… Ой, ні!..»
Даша схилила обличчя на коліна, — так стало жарко. І було ясно, що далі жити цим подвійним життям не можна. Повинно прийти, нарешті, визволення від нестерпного далі дівування. Або — нехай уже буде лихо.
Так, сидячи й сумуючи, вона роздумувала:
«Припустімо, поїду звідси. До батька. В порох. До мух. Діждусь осені. Почнеться навчання. Буду працювати по дванадцять годин на добу. Висохну, стану потворою. Напам’ять вивчу міжнародне право. Буду носити бумазейні спідниці: шановна юрист-дівиця Булавіна. Звичайно, вихід дуже солідний».
Даша струснула пісок, що прилип до шкіри, й пішла додому. Микола Іванович лежав на терасі в шовковій піжамі і читав заборонений роман Анатоля Франса. Даша сіла до нього на ручку крісла і, погойдуючи туфелькою, сказала задумливо:
— От, ми з тобою хотіли поговорити про Катю.
— Так, так.
— Знаєш, Миколо, жіноче життя взагалі дуже трудне. Тут у дев’ятнадцять років не знаєш, що з собою робити.
— В твої роки, Данюшо, треба жити повним життям, не роздумуючи. Багато будеш думати — залишишся ні з чим. Дивлюсь на тебе, — дуже ти вродлива.