Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 614

І от далеко пролунав перший булькаючий постріл. Почулись голоси комісарів: «Товариші, Семен Михайлович наказав вам розбити противника… Найманці буржуазії рвуться до Москви, — смерть їм! Укрийте славою революційну зброю».

Зоря не освітила поля. Лежав туман. З важким тупотом — стремено до стремена — мчала, розгорнувшись на кілька верст, лава восьми будьоннівських полків. В густому тумані було видно тільки — товариш з правого боку, та товариш з лівого, та попереду кінські зади, що стрибали в хиткому молоці.

Противник був близько — на зближенні. Вже чути було його безладні постріли. Вже бійці, все підганяючи, все підганяючи коні, витягали шиї, силкуючись побачити його… І от по всій лаві прокотився крик, — голосніше, зліше, лютіше. Передні побачили його…

З туману почали виростати тіні вершників, що завертали назад. Не витримало серце у донських козаків. Вони такою самою лавою мчали назустріч… Та, видно, чорт заніс їх так далеко від рідних станиць — рубатися з цими червоними дияволами. Почули, як гуде і двигтить все поле, зрозуміли, яка страшна сила зштовхне от-от коней і людей, змішає, закрутить, і поваляться гори закривавлених тіл… Коли б хоч було за що! І понадіялись козаки на прудких донських скакунів, — почали спиняти, завертати… Хіба лише кілька найбільш одчайдушних, п’яних від молодецтва, врізалися в будьоннівську лаву, рубаючи шаблями з плеча і навідліг…

Не врятували донські скакуни. Ті, хто вже повернув, стикалися з тими, хто ще поспішав уперед… Свої збивали своїх… Будьоннівці, наскакуючи, рубали, і топтали, і гнали… Почалися дикі вигуки… В тумані тільки й видно було — вершника, що припав до гриви, і другого, що наздоганяв його, відкинувшись у сідлі, щоб ударити шаблею. Вищали, хапаючи зубами, оскаженілі коні…

Тепер уже всі козачі полки кинулись утікати. Але глибоко з флангу їм перепинили шлях кулеметні тачанки і вогнем відкинули їх вбік. А там, в безладно змішані купки козаків, врізувались свіжі будьоннівські ескадрони.

До білого світу тривало переслідування двох мамонтовських дивізій. Тисячі трупів у синіх козачих бешметах, шароварах з червоними лампасами лежали на полі, і гасали наполохані коні без вершників.

В обід будьоннівці величезним табором на рівному полі товпились біля хороших, з чистої міді, похідних кухонь, відбитих у ворога. В них парував куліш, як і годиться, з пшона з салом, і на цей раз з добавкою макаронів, рису, бобів, солонини, і багато ще такого для смаку було намішано туди кашоварами.

Добре попоївши, бійці курили і хвалилися один перед одним: хто зброєю, добутою в бою, — кавалерійською шаблею в сріблі, японським карабіном, — хто донським скакуном — рудим, з лисиною, в «панчохах».

Збудження від бою не вщухало, — де там! всюди заграли гармошки. Гримнули голоси з підголосками: «Все хмари, хмари облягали, на поле впав туман…» А подекуди під бринькання балалайки пішли вигупувати підборами, під присвист — вимахувати руками, як лебідь крильми, — дрібно бити землю навприсядки.

Але ось протяжно заграли сурми. Знову — в бій, на трудну роботу! Вдалині ступою проїхав Будьонний, в бурці і сріблястій папасі, і з ним обидва начдиви. І знову почали строїтись полки, і в гущі їх попливли, погойдуючись, вісім червоних прапорів.