Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 604

— Ні, — відповіла Катя, — мій чоловік давно вбитий.

Повернувшись додому, вона затопила залізну грубку з трубою в кватирку — бджілку, названу так тому, що грубки ці наспівували, коли їх топили трісками, — її зробили на Прєсні робітники й самі встановили в Катиній кімнаті, вважаючи, що їх учительці буде набагато здоровіше ночувати хоч в якомусь теплі. Катя зняла розмоклі черевики, панчохи і спідницю, забризкану гряззю, вимила ноги в холоднючій воді, наділа все сухе, налила чайник і поставила на бджілку, вийняла з кишені пальта шматочок сірого колючого хліба, нарізавши скибочками, поклала чисту салфетку поруч з чашкою і срібною ложечкою. Все це вона робила неуважно. Коли стукнули кухонні двері і в коридорі проволоклись нестерпно повільні кроки Маслова, вона пішла й постукала до нього.

— А! Моє шанування, Катерино Дмитрівна. Сідайте.

Дурна погода… А ви все, я бачу, кращаєте. Кращаєте. Так-с…

Він був чомусь надзвичайно злий того вечора. На запитання Каті: що кінець кінцем діється, чого така всюди тривога? — він, не обертаючись, зробив тонкими губами одну з своїх в’їдливих усмішечок:

— ¦ Вас цікавлять партійні новини чи ще що? Фронт? Наших б’ють. Що ще я можу вам сказати? Б’ють! А в Москві, як завжди, оптимістичний, бадьорий настрій… Масова мобілізація комуністів проти Денікіна… В Петрограді масові обшуки в буржуазних кварталах… Ухвалено — рішення про закриття всіх фабрик і заводів через нестачу палива… Остання, вже остаточно підбадьорююча, новина: оголошена перереєстрація партійних квитків, тобто очищення авгієвих конюшень… І от тут-то ми й переможемо і Денікіна, і Юденича, і Колчака…

Він волочив ноги по кімнаті, закиданій недокурками; з-під кінців мокрих, брудних штанів його волочились розв’язані поворозки підштанків… Ходячи, він клацав пальцями, які через кволість погано клацали.

— От тут-то й переможемо, тут-то й переможемо, — повторював він глузливим голосом. — Вам, звичайно, все це незрозуміло… І не дивно, що вам незрозуміло… Набагато дивніше, що й мені, наприклад, незрозуміло… Не розумію більше ні-чо-го… Соціалізм будується на базі матеріальної культури. Соціалізм — найвища форма продуктивності праці. Так. Наявність високорозвиненої індустрії — обов’язкова? Так. Наявність високорозвиненого й численного робітничого класу — обов’язкова? Аякже! Ми Карла Маркса читали, добре читали… Ну що ж, візьмемося до перереєстрації… Є ще у нас порох у порохівницях…

Катя так від нього нічого й не взнала до пуття. В Наркомосі, куди вона другого дня пішла по інструкції, в головному коридорі, де ніколи не помічалось протягу, а сьогодні (чи то десь вибили вікно, чи то навмисне відчинили) дуло пронизливим холодом, і незважаючи на це, всюди збирались і шепотілись купки співробітників, Катя даремно ходила з кімнати в кімнату, — їй тільки сказала одна співробітниця, ховаючи носа в скунсовий потертий комір:

— Та ви що — спросоння, громадянко, не знаєте, що ми, мабуть, евакуюємось у Вологду…

І раптом, так само несподівано, сталася крута зміна. Ранком, тільки стало розвиднятись, Катя побігла до школи. На Садовій їй довелось зупинитися й перечекати. По закам’янілій грязі, розбиваючи замерзлі калюжі, під величезними, виючими вже по-зимовому, голими липами, проходили озброєні загони робітників. За ними їхали вози. І знову, тісно ряд до ряду, йшли колони, ступаючи повільно, як заворожені. То тут, то там суворі незлагоджені голоси затягали «Інтернаціонал». На кумачевих полотнищах, які вони несли, поспіхом, кривими літерами було написано: «Всі на боротьбу з білими бандами Денікіна!», «Хай живе пролетарська революція в усьому світі!», «Осиковий кіл світовій буржуазії!» З вранішньої похмурої імли наближались і проходили все нові колони. Катя дивилася на ці обличчя — оброслі, худі, виснажені, темні, — і здавалось, у всіх у них було єдине в погляді, в міцно стиснених ротах: переборене страждання, рішучість, невблаганність…