Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 583

— Ти, очевидно, вважаєш, що ми помінялися місцями і я в свою чергу повинен виявити високе почуття… Є воно у мене до тебе, дуже високе почуття… Так ми були зв’язані, як ніхто на світі… Ну, от… Вадиме, що ти тут робиш? Чого ти тут? Розкажи…

— Для цього я і прийшов, Іване.

— Дуже добре… Якщо ти сподіваєшся, що я можу що-небудь покрити… Ти розумна людина, умовимось: я нічого не можу для тебе зробити… Тут ми в корені з тобою розійдемось.

Телєгін нахмурився й одвів очі від Рощина. А Вадим Петрович слухав і усміхався.

— Ти щось затіяв… Ну, зрозуміло, що… І чутка про твою смерть, очевидно, входить у цей план… Розказуй, але попереджаю — я тебе арештую… Ах, як це все так…

Телєгін безнадійно — і на нього, і на себе, і на все тепер зламане життя своє — махнув рукою. Вадим Петрович рвучко підійшов, обняв його і міцно поцілував в губи.

— Іване, хороша ти людина… Проста душа… Радий бачити тебе таким… Люблю. Сядьмо. — І він потягнув Телєгіна, хоч той опирався, до койки. — Та не опирайся ти. Я не контррозвідник, не таємний агент… Заспокойся, я з грудня місяця в Червоній Армії.

Іван Ілліч, ще не зовсім отямившись від свого рішення, яке вразило його до самої глибини, і ще сумніваючись, і вже вірячи, дивився в темнозагоріле, тверде і разом ніжне обличчя Вадима Петровича, в чорні, розумні, сухі очі його. Сіли на койку, не випускаючи рук один одного. Вадим Петрович почав розказувати про все те, що привело його на цей бік, — додому, на батьківщину.

З самого початку розмови Телєгін перебив його:

— А де Катя, жива вона, здорова, де вона зараз?

— Я сподіваюсь, що Катя зараз у Москві… Ми знову розминулися з нею, — в Київ я потрапив надто пізно, перед самою евакуацією… Але я знайшов її слід…

— Але вона знає, що ти живий і ти у нас?..

— Ні… Оце і зводить мене з розуму…

XIX

Минуло два місяці.

Наступ армій генерала Денікіна спинити не вдалося. Колчак, верховний правитель Росії, з останнім відчайдушним зусиллям натискав на Урал. У Прибалтиці горенещастя вилізло на плечі Сьомій червоній армії, що відступала по непролазному болоту від генерала Юденича, втрачаючи і Псков, і Лугу, і Гатчину, і генерал уже дав наказ по військах: «Вдертися в Петроград…»

Радянська республіка була начисто відрізана од хліба й палива. Транспорту ледве вистачало для перевезення військ і вогнеприпасів. Жовтневе небо плакало над російською землею, над голодними й задубілими містами, де життя жевріло, ждучи ще більш безнадійної зими, над бездимними заводськими трубами і спорожнілими цехами, звідки робітники розбрелися по всіх фронтах, над кладовищами паровозів і розбитих вагонів, над стародавньою тишею солом’яних сіл, де залишилось мало чоловіків, і знову, як у дідівські часи, засвічувалась скалка і вже постукував, порипував де-не-де доморобний ткацький верстат.

В цей непогожий час генерал Мамонтов знову, вже вдруге, прорвався крізь червоний фронт і, громлячи тили та розриваючи всі комунікації, пішов зі своїм козачим корпусом у глибокий рейд.