Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 582

— Я вам постараюсь надати все потрібне, відпочинете, прорепетируєте, не поспішаючи, і вже давайте нам хороший спектакль. В Енську ви будете моїми гостями, я командир бригади…

— У-у-у-у, — тихо завів Башкін-Раздорський, — так он ви хто… А я весь час дивився на вас, — ох, думаю, ось вона, моя смерть! Нагнали ви страху! Говорю, говорю і сам не розумію, чому я ще не під укосом… Голубчику, зіграємо ми вам, зіграємо від душі, для себе, по-актор ськи.

Телєгін з заплічним мішком виліз з теплушки. Розбитий гасовий ліхтар ледве освітлював на пероні кількох чоловік військових.

— Здрастуйте, товариші, — сказав Іван Ілліч, підходячи до них. — Ждете комбрига? То це я, Телєгін. Пробачте, що в такому вигляді…

Тиснучи їм руки, він здивовано глянув на одного — сивого, невеликого на зріст, сухого, суворого, з доброю виправкою… Коли йшли через вокзал на темний майдан, він ще раз скоса глянув на нього через плече, але обличчя так і не розглядів. Івана Ілліча посадили в прольотку, і він довго їхав непроглядним полем, де тхнуло звалищем. Коло якогось довгого будинку, схожого на сарай з високим дахом, спинилися. Тут Івану Іллічу була приготовлена кімната, тільки що вибілена й порожня. На підвіконнику горіла свічка і стояла тарілка з їжею, прикрита тарілкою. Він кинув мішок на підлогу, зняв гімнастерку, потягнувся і, сівши на чисто постелену койку, почав стягати забруднені крейдою чоботи. В двері тихо постукали. «Треба було зразу погасити свічку, підуть тепер розмови, чорт, адже п’ята година…» — з досадою подумав він і відповів:

— Ага, зайдіть…

Швидко увійшов той самий, невеликий на зріст, сивий військовий, причинив за собою двері і коротким рухом підняв пряму долоню до скроні.

Телєгін, наступивши підбором на до половини стягнений чобіт, так і спинився, витріщившись на цього двійника…

— Пробачте, товаришу, — сказав він, — на пероні не зовсім зручно вийшло, але я вже вирішив ознайомлення, взагалі справи відкласти до завтра… Якщо не помиляюсь, ви мій начальник штабу?

Військовий, що стояв коло дверей, відповів коротко:

— Так точно…

— Пробачте, ваше прізвище?

— Рощин, Вадим Петрович.

Телєгін почав безпорадно озиратися. Розкрив рота і кілька разів ковтнув повітря.

— Ага… Значить… — Обличчя його затремтіло, і він —. вже пошепки: — Вадим?

— Так.

— Розумію, розумію… Дуже дивно… Ти — у нас, мій начальник штабу… Господи помилуй!

Рощин сказав так само твердо, сухо:

— Іване, я вирішив зараз же поговорити з тобою, щоб не ставити тебе завтра в незручне становище.

— Ага… Поговорити…

Іван Ілліч швидко натягнув напівзнятого чобота, підняв з підлоги і почав надівати гімнастерку. Вадим Петрович, нахиливши лоба, стежив за його рухами, ніби спостерігаючи, без нетерплячки, без хвилювання.

— Боюсь, Вадиме, що ми трохи не зрозуміємо один одного.

— Зрозуміємо…

— Ти розумна людина, так, так… Я дуже тебе любив, Вадиме… Я пам’ятаю зустріч минулого року на ростовському вокзалі… Ти виявив тоді високу великодушність… У тебе завжди було гаряче серце… Ах, боже мій, боже мій…

Він підтягав поясок, крутив гудзика, нишпорив по кишенях, — чи то від великої розгубленості, чи то, щоб якось відтягти неминучість тяжкої розмови…