Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 579
Олексій Толстой
Іван Ілліч зняв кашкета, підійшов до прапора і, взявши край злинялого, простреленого полотнища, поцілував його. Надів кашкета, віддав честь, заплющив очі й міцно зажмурився, так, що все обличчя його зморщилось.
Після проводів, влаштованих вскладку Сапожковим і всіма командирами, у Івана Ілліча шуміло в голові. Сидячи в візку, придержуючи під боком речовий мішок (де між іншими речами були Дашині фарфорові кішечка й собачка), він розчулено згадував палкі промови, сказані за столом. Здавалося, неможливо було сильніше любити одному одного. Обіймались, і цілувались, і трясли руки. Ох, які хороші, чесні, вірні люди! Молоді командири, схоплюючись, співали за всесвітню — словами простими і навіть книжними, але впевнено. Батальйонний, скромний і тихий чоловік, раптом захотів лізти на стіл, і виліз, і вшкварив несамовитого гопака серед обгризених гусячих кісток і кавунячих лушпайок. Згадавши це, Іван Ілліч зареготав на все горло.
Візок спинився, коли виїжджали з села. Підійшли троє — Латугін, Гагін і Задуйвітер. Поздоровкались, і Латугін сказав:
— Ми сподівалися, Іване Іллічу, що ти нас не забудеш, а ти забув все-таки.
— Так, ми ждали, — підтвердив Гагін.
— Стривайте, товариші, ви про що?
— Ждали тебе, — сказав Латугін, поставивши ногу на колесо. — Рік вкупі прожили, душу один одному віддавали… Ну, тоді прощавай, якщо тобі однаково. — Голос у нього був злий, тремтячий.
— Стривай, стривай, — і Телєгін виліз з візка.
Задуйвітер сказав:
— Що ми тут, в піхоті? — чужі люди! Що ж нам, — вік ногами куряву збивати?
— Морські артилеристи, ти пошукай таких, — блиснувши очима, сказав Гагін.
— В Нижньому сіли, було нас дванадцять, — сказав Латугін, — залишилося троє та ти — четвертий… Ти сів у візок — і бувайте здорові… А ми — не люди, ми Івани, сірі шинелі… Були й нема. Та що з тобою, з п’яним, говорити!
Задуйвітер сказав:
— Тепер у вас, Іване Іллічу, бригада, є в ній важка артилерія…
— Та йди ти в штани з своєю артилерією, — крикнув Латугін. — Я капоніри буду чистити, якщо треба! Мені прикро людину втратити! Повірив я в тебе, Іване Іллічу, полюбив… А це знаєш що — полюбити людину? А я для тебе, виявилось, — п’ятий з правого флангу. Ну, кінчаймо балачку… По дорозі решту зрозумієш…
— Товариші! — У Івана Ілліча і хміль пройшов від таких розмов. — Ви передчасно мене осудили. Я саме так і мав на увазі зробити: приїхавши в бригаду, відчислити вас трьох до себе в артилерійський парк.
— От за це спасибі, — прояснівши, сказав Задуйвітер.
А Латугін сердито тупнув розбитим чоботом.
— Бреше він! Це він зараз видумав. — І вже трохи лагідніше, хоч і насварившись на Телєгіна зігнутим пальцем: — Совісті самої мало, товаришу, на ній самій далеко не поскачеш. Хоч і за це спасибі.