Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 539

До школи збіглася вся станиця. Ганок і вхід в зал штурмували так, що туди вдиралися люди з виряченими очима, без шапок, без гудзиків… Ті, що не потрапили на виставу, не довго журилися. Над станицею стояв молодий місяць у глибокому передвесняному небі. Перед школою залились гармошки. Червоноармійці дивували козачок, які недавно замирилися, любимою піснею: «По небу опівночі ангел летів…» Знайомились, а там уже пішли й жарти, — «в очі дивляться, губи цілують»… А то ще й так: «Військовій людині женитися — не чихнути, можна й заждати».

Публіка в залі спочатку вибухала реготом, впізнаючи в розмальованому старику, з волоссям з клоччя, в балахоні, перефасоненому з попівської ряси, — червоноармійця Ваніна… «Він це! — кричали. — Давай, Ванін, шквар, не бійся…» Коли особливими, повзучими кроками з-за запони в кулісах з’явився чоловік у бахматій одежі з двома хвостами, в жіночих панчохах, — зуби вишкірені, очі вирячені, — І зашипів по-зміїному: «Папаша, тут я, ваш вірний син, Франца — публіка теж зразу впізнала Кузьму Кузьмича і лягла зо сміху…»

Даша за кулісами, вхопившись за голову, повторювала Сапожкову:

— Це кінець, це страхітливий провал, я так і сподівалась…

Але артисти подолали веселий настрій у залі. Публіка всіх впізнала Й почала Слухати. Латугін підходив до чадних каганців, — вони освітлювали знизу його могутнє обличчя, з наліпленою з овечої вовни борідкою, з люто зламаними бровами, — стиснувши руки на грудях так, що тріщав чорний адвокатський сюртук, він говорив сильним голосом:

— «О, якби я міг закликати до повстання всю природу, і повітря, і землю, і океан, і вдарити війною на це паскудне плем’я шакалів…»

Тут уже публіка затихла, розуміючи, до чого йдеться в п’єсі.

Декорацій не змінювали, перестановок особливих не робили. Перед початком кожної картини крізь завісу просувався Сергій Сергійович, — обличчя в нього усміхалось, ніби він знав щось особливе:

— Картина третя. Уявіть розкішний замок графів Моор. У вікно ллються пахощі з саду. Прекрасна Амалія сидить у своїй кімнаті…

Обличчя його, освітлене каганцями, ховалося. Завіса розсувалася. Нікому й не хотілося впізнавати в цій гнівній красуні, в широкій спідниці, в рябенькій хустині, зав’язаній косинкою на грудях, — рум’яну, кучеряву, з величезними очима на все обличчя, — Онисю Назарову з другої роти.

Заговорила вона низько, з тремтінням, наче заспівала, кулачком застукала по столу на Франца: «Геть від мене, негіднику…» І пішла п’єса, як чарівна казка, яку в дитинстві в зимові вечори, бувало, розказує дід, а ти слухаєш, звісивши голову з печі…

Кузьма Кузьмич боявся за одне місце, де Амалія б’є його по щоці. У неї все-таки, при її мрійливості, рука була червоноармійська. Кузьма Кузьмич шепнув був їй: «Легше…» Вона ж від усієї душі: «О безсоромний обмовник!» — розмахнулась, наче весь тягар минулого життя ліг у її руку, і вдарила, — Кузьма Кузьмич відлетів у кулісу. Але ніхто не засміявся. З публіки крикнули: «Правильно…» І всі заплескали в долоні, бо кожному хотілося так само стукнути негідника.