Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 532

— Я казав — це сам хазяїн!

Коли спускались з горища, хлопчина раптом знесилився, в нього так затремтіли губи — сів на східці й закрив обличчя картузом. Сашко, взявши у нього гвинтівку, сказав грубо: «Ждати нам тебе!» — і Чиж сказав йому: «Ех, ти, а ще Роберт…» Він схопився, вирвав у Сашка свою гвинтівку й побіг униз, стрибаючи через східці. Його і Чижа Вадим Петрович залишив стерегти готель. Сашка послав у штаб з запискою, щоб в «Асторію» вислали наряд, і один повернувся на бульвар.

День уже кінчався. Робітничі загони зайняли пошту й телеграф, міську думу і казначейство. Всі ці місця Ро- щин обійшов і звідусіль послав у штаб зв’язківців. З усіх ознак, бій затягався. Махновська піхота, вичерпавши перший одчайдушний порив, почала нудьгувати в міських умовах… Коли б це був бій у степу, — давно б уже ділили трофеї, варили б на вогнищах куліш та, зібравшись у коло, дивилися б, як заядлі танцюристи шкварять гопака в добрих чобітках, здертих з убитих. Петлюрівці в свою чергу опам’ятались від розгубленості, — відступивши до середини проспекту, окопалися і вже почали подекуди переходити в контратаки.

Аж смерком Рощин повернувся на вокзал. Але Махна там не було, свій штаб він переніс у готель «Асторія». Рощин пішов в «Асторію». З учорашнього дня не їв, випив тільки кухоль води. Ноги від утоми підгиналися в кісточках, бекеша висіла на плечах, як свинцева.

В готель його не пустили. Коло дверей стояло два кулемети, і по тротуару походжали, видзвонюючи шпорами, батькові гвардійці, з довгим, за гуляйпольською модою, волоссям, напущеним на лоб. Щоб не застудитися, один поверх кавалерійського кожушка напнув тхорячу шубу, другий обмотав шию соболевою шаллю. Гвардійці зажадали у Рощина документів, але обидва були неграмотні і пригрозили рішити його тут-таки на тротуарі, якщо він буде наполягати й добуватися в двері. «Ідіть ви к такійсякій матері з своїм батьком», — мляво сказав їм Рощин і знову пішов на вокзал.

Там, у напівтемному, розореному буфеті, куди крізь високі вікна падали відблиски вогнищ, він ліг на дубовий диван і зараз же заснув, — хоч би які там лунали крики, паровозні свистки і постріли. Але крізь тяжку втому пливли і пливли безладні уривки сьогоднішнього дня. День прожитий чесно… Не зовсім, власне… Навіщо вдарив того в скроню? — адже чоловік здався… Щоб кінці, чи що, в воду? Так, так, так… І спливло в пам’яті: карти на столі, стаканчики глінтвейну… І тут же — убитий — капітан Веденяпін, кар’єристик, з каріозними зубами і мокрим ротом, як куряча гузка, складеним, ніби для поцілунку в афедрон командуючому армією, генералові Еверту, що сидить за преферансом… Ну і чорт з ним, правильно вдарив…

Сон і тривожні удари серця боролися. Рощин розплющив очі й дивився на спокійне, чарівне обличчя, осяяне червонуватим світлом з вікна. Зітхнув і прокинувся. Поруч сиділа Маруся, тримаючи на колінах кухоль з окро-. пом і шматок хліба.

— На, з’їж, — сказала вона.