Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 519

Засопівши, надутий, багровий, Льовка погрозливо глянув на Рощина, шумно підвівся і, блиснувши в дверях лакованими халявами, вийшов. Чугай защепнув двері:

— Чого ви з ним не поділили?

— А, дурниці, — сказав Рощин. — Просто напилися.

— Так, правильно відповідаєш. Але ось що, браток: тепер ти в моєму розпорядженні і відповідати повинен на кожне моє запитання.

Чугай пересів навпроти і близько коло свічки розгорнув четвертинку паперу, підписану батьком Махном, де збитими літерами друкарської машинки, з граматичними помилками, без розділових знаків, було сказано, що Рощин відчисляється в розпорядження військово-революційного штабу Катеринославського району.

— Переконливо для тебе? (Рощин кивнув). От і прекрасно. Скажи — що тебе привело в цю компанію?

— Це — формальний допит?

— Формальний допит, угадав. Не знаючи людини, довіритись не можна, та ще в такій важливій справі. Згодний? (Рощин кивнув). Деякі довідки про тебе навів… Невтішно: ворог, запеклий ворог ти, браток…

Рощин зітхнув, відкинувся на койці. За чорним вікном, де відбивався вогник свічки, проносилась ніч, темна, як вічність. Йому стало спокійно. Тіло м’яко погойдувалось. За ці три доби, проведені майже без сну, починався третій допит і, видно, останній, остаточний. Кінець кінцем, яку правду він міг розказати про себе? Складну, заплутану і каламутну повість про людину, виштовхану невідомими людьми з старого дому — з тієї вулиці, де він народився, з свого царства. Але чи так воно? Чи не сам він узяв себе, за карк і викинув на смітник? Чого він, власне, злякався? Що він, власне, зненавидів? Чи дуже потрібний був йому для щастя і старий дім, і старе затишне Царство? Чи не примари це його хворої уяви? Коли згадати — нічого розумного не знайдеш у його вчинках за Цей рік, і нічого виправдуючого. Тут, в купе, не суд з присяжними засідателями і красномовним адвокатом, що стріпує романтичною гривою. Тут віч-на-віч треба зробити майже неможливе — розказати правду, не про вчинки маленької людини, — це не має значення в цій розмові, — але про свою велику людину… Тут ти і підсудний, і сам собі суддя… І не має значення і практичний висновок з цієї розмови, якщо вже дійшло діло до великої людини…

— Що ти там бурмочеш, говори вже вголос, — сказав Чугай.

— Ні, я не ворог, це надто просто, — промовив Рощин, тулячись потилицею до спинки койки. — У ворога — ціль, злість, підступність… Хочу запитати вас…

— Давай.

— Я вам потрібен як військовий спец?

Чугай помовчав, розглядаючи його обличчя з глибокими тінями в западинах щік.

— А ти сам як скажеш?

— Думаю, що потрібен, і особливо не батькові, а вам.

— Ти мене краще тикай, мені легше розмовляти.

— Гаразд. Буду тикати.

— Батько сказав, що ти нібито по мобілізації потрапив у Добровольчу армію, переконаний анархіст, і походження начебто підходящого…

— Все це брехня… Походження зовсім не підходящого. В Добрармію пішов своєю охотою. І вийшов звідти своєю охотою.

— Соромно стало?

— Ні… А ти чого мені підказуєш? Я за соломинку не чіпляюсь, — давно вже на дні… Якби вірити у відплату за гріхи тяжкі!.. Немає у мене навіть цієї втіхи…