Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 518
Олексій Толстой
У Льовки знову спинилася усмішка. Пухла, ніздрювата рука його повисла з пляшкою над склянкою:
— Раджу тобі — менше питай, менше цікався, все передбачено.
— Значить, мені не довіряють? Тоді — якого чорта!..
— Я нікому не довіряю… Я батькові не довіряю… Ну, давай вип’ємо…
Розкривши рота так, що край склянки торкнувся нижніх зубів, Льовка повільно влив спирт у горлянку. Від нього пахло солодкою пріллю, сирим м’ясом з цукром. Помотавши пишним, насиченим електрикою, волоссям, він почав виламувати курячу ногу:
— Я б на твоєму місці не взяв би цього доручення. Мало що — батько наказав. Батько любить дуріти. Засиплешся, котику…
Рощин міцно потер долонями обличчя, засміявся:
— Радиш ухилитися? Може, піти в убиральню та й вискочити на ходу?.. Як друг, значить, радиш?
— А що ж… Я сказав, ти роби висновок…
— Бовдур ти, бовдур… Ти як думаєш — я смерті боюсь?
— А чого мені думати, коли я тебе наскрізь бачу, повзучого гада… Сховай зуби, вирву… Ну, наливай склянку…
Рощин через силу глибоко зітхнув:
— Ти мене знаєш?.. Ні, Задов, ти мене не знаєш… От тебе поставити до стіни — от ти, сволоч, заверещиш, як свиня…
Льовка, що приладнався був укусити курячу ногу, закрив рота так, що стукнули зуби, спітніле обличчя його обвисло.
— Поки що помічалось навпаки, — промовив він незадоволено. — Поки що верещали інші. Цікаво — чи не ти мене збираєшся гробонути?
— Та коли б попався мені місяців зо три тому…
— Ні, ти не крути, білий офіцер, договорюй до кінця…
— Не терпиться тобі, м’ясник?..
— Ну, жду, договорюй…
Говорили вони поквапливо. Обидва вже дихали важко, підібгавши ноги під койку, дивлячись з напруженням в очі один одному. Свічка, приліплена до відкидного столика, потріскувала, і вогник почав гаснути. Тоді Рощин помітив, що багрове Льовчине обличчя сіріє, — він сказав глухо:
— Ану, вийдімо в коридор… Виходь вперед.
— Не піду…
— Ану…
— А ти не нукай, я не загнузданий…
Синенький вогник залишився на кінчику гнота, як кощеєва смерть. Льовка, видно, розумів, що в тісному купе у жилавого, невеликого Рощина всі переваги, якщо в темряві вони кинуться один на одного… Він заревів бичачим голосом:
— Встать… в коридор!
Двері в купе шарпнули, — вогник свічки мигнув і розгорівся, — увійшов Чугай.
— Здорові були, браточки. — Під вусиками рот його усміхався, витрішкуваті очі перекочувались з Льовки на Рощина. — А я вас шукаю по всьому поїзду.
Він сів поруч з Рощиним — навпроти Льовки. Взяв порожню пляшку, потряс нею, понюхав, поставив.
— А чого невеселі обидва?
— Характерами не зійшлись, — сказав Льовка, одвертаючись від його насмішкуватого погляду.
— Ти при ньому ніби як комісар?
— Не ніби, а бери вище, ану, чого питаєш?
— Тим більш повинен розуміти — на яку відповідальну роботу везеш товариша. Характер треба придержати.
Ти, браток, вийди з купе, я з ним без тебе хочу поговорити.
Чугай сидів міцно: руки складені на животі, стегна широко розсунені; при вогнику свічки обличчя його здавалось рожевим, наче з фарфору, дитяча шапочка з стрічками якимось дивом трималась на потилиці. Він спокійно ждав, коли Льовка переживе приниження і скориться.