Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 515

— Винуват, затемнення найшло, ваше високопревосходительство… Так от, про магазин, — патент на нього взятий катеринославським спекулянтом Папрікакі, а ми вияснили, що справжній хазяїн, який вклав у скупне підприємство капітал сумнівної якості (тут комендант нахилився, наскільки дозволяла йому огрядність), — француз, Петрб Петрович Жіро…

Денікін кинув на стіл гранки:

— Слухайте, полковнику, ви мені тут через якісь там дрібниці, через якісь там ланцюжки, перстеньки хочете зіпсувати відносини з Францією! Що ви там ще натворили з цим магазином?

— Запечатав касу…

— Ідіть, негайно все розпечатати і попросити пробачення… І щоб…

— Слухаю…

Комендант навшпиньках виніс за двері свій живіт. Головнокомандуючий довго ще стукотів пальцями по воєнних зведеннях, сиві вуси його здригалися.

— Шахрайський народ! — сказав він, незрозуміло до кого відносячи це — до своїх чи до французів…

XV

Нове розчарування ждало Вадима Петровича на хуторі Прохолодному. Двір, де жила Катя з Красильниковими, стояв з навстіж відчиненими ворітьми, чистий сніжок замів усі сліди й лежав купкою, поточеною краплями, на порозі спорожнілої хати.

Жодна людина не захотіла сказати Вадимові Петровичу, куди виїхав Красильников з двома жінками. Був тут такий Красильников, — цього не заперечували, — але звідки він, з якого села, хто його знає, багато тут усяких людей прибивалося до батька Махна.

В хаті пахло холодною піччю, на долівці — сміття, через розбиту шибку намело снігу, під стіною — дві голих койки. На облуплених стінах навіть тіні не залишилось від Каті, що пішла звідси. Після стількох зусиль зійшлися шляхи, і от — спізнився.

Вадим Петрович сів на койку з неструганих дощок.

На цій чи на тій було у них подружнє ложе? Олексій — чоловік гарний, нахабний… «Поплакала, і годі, витри очі», — сказав він їй не грубо, — він розумний, щоб не грубіянити делікатній бариньці, — сказав весело, категорично… І кішечка принишкла, скорилась. Соромливо й охайно дозволила йому робити з собою все, що йому хочеться… Та ну ж, — не розбила, напевне, голови об стіну! — без запалу, без волі обвилась круг такого стовбура блідою повитицею, пригорнулась гіркими квіточками…

Вадим Петрович закружляв по хаті, топчучи порожні бляшанки з-під консервів. Уяво, розбещена, блудлива, брешеш! Катя боролася, не далась, залишилась вірна, чиста! О боягуз, о пошляк! Чесна, вірна — світлій пам’яті твоїй, чи що? Скажи краще: убив би ти їх обох на цій скрипучій койці? Або так: з порога глянув би на них, побачив би Катюшині очі, — твій втрачений світ: «Пробачте, — сказав би, — я, здається, тут зайвий…» От тобі, от тобі випробування на біль… Ось воно, нарешті, страшне випробування!.. Терпіти більше не можеш? Ні, можеш, можеш! Катю шукати будеш, будеш, будеш…

Криволиций Каретник, що супроводив Вадима, ждав у тачанці. Рощин вийшов за ворота, вліз у тачанку і підняв комір шинелі, захищаючись од вітру. Особистий кучер Махна, він же тілохранитель, що виконував на ходу короткі батькові вироки, — під кличкою Великий Німий, — довгий і небалакучий чолов’яга, з витягнутою, як у вигнутому дзеркалі, нижньою частиною обличчя, погнав четверик коней так, що ледве можна було сидіти, вхопившись за полудрабки тачанки.