Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 510

— Ага, — сказав Денікін, — тим краще… Не будемо гаяти часу.

Грав він гірше, ніж звичайно, скидаючи не ті карти, і все обертався до вікон, хоч вони були закриті віконницями. Катерина Олексіївна молодша нишком устала, накинула шубку і вийшла на двір — перевірити, чи на місцях охорона. Шпиг, який сидів на даху за комином, де свистав колючий вітер, а вище, як божевільна, поринаючи в хмари, мчала половинка каламутного місяця, — крикнув звідти, цокочучи зубами:

— Баришня, винеси, Христа ради, горілочки…

Десь о десятій годині під’їхав автомобіль. Головнокомандуючий поклав карти, напружені очі його заблищали. Увійшов в офіцерській шинелі, перехопленій на грудях кінцями башлика, високий, рум’яний, гордовитий генерал Романовський. Знявши кашкета, сухо дзенькнув шпорами, вклонився всім одним поклоном.

— Антоне Івановичу, я за вами.

— Отже — сталося?

— Так точно, Антоне Івановичу.

Денікін заспішив:

— Я повернусь, панове, ви вже пробачте, такі обставини. — І в прихожій, не зразу потрапляючи в рукава: — Ви, князю, залишайтесь, зіграйте роберок з болваном… Значить, я не прощаюсь, Катерино Олексіївно…

Партнери повернулись до столу, але грати не хотілось, Катерина Олексіївна старша стримано зітхнула. Василь Васильович, нахмуривши густі брови, малював крейдою на сукні маленькі шибениці й чортиків. Князь підсів на диван до Катерини Олексіївни молодшої, вона розцвіла й поклала плетиво. Подригуючи ногою, він почав розказувати про те, що тут розшукав незвичайну ворожку і хоче привезти її до Антона Івановича.

— Вона бере у вас волосину, спалює її на свічці, і у неї показується піна з рота…

— Що вона вам наворожила?

— Наворожила дорогу на коні, уявіть собі, буду ранений три рази, і все скінчиться бучним весіллям.

Дригнувши обома ногами і розхитуючись, наче його трясли за плечі, князь почав давитися сміхом. Ніжна шия і маленьке вухо Катерини Олексіївни порожевіли.

— Все так тривожно, справді, — сказала Катерина Олексіївна старша, витираючи очі. — Так натягнуті нерви у всіх… Боже мій, коли ми думали, що так будемо жити…

— Так, так, малувато ми думали, — відповів Василь Васильович і намалював сокиру і плаху. — Росія — курйозна країна…

Головнокомандуючий додержав обіцянки: коли англійський годинник у футлярі тоненько продзвонив одинадцять, за вікнами заквакав автомобіль, і Антон Іванович, знову скидаючи калоші, говорив:

— Я знав, я знав, Катерино Олексіївно, що у вас сьогодні індичка з каштанами… А тому, князю дорогий, дістаньте-но у мене з автомобіля пляшечку шампанського.

Він був дуже збуджений, потирав руки, але пропозицію докінчити робер відхилив: «А бог з ним, ми з Катериною Олексіївною заздалегідь капітулюємо, рятуємо тільки честь». Він навіть узяв у Василя Васильовича з золотого портсигара цигарку й закурив, чого з ним ніколи не бувало. З вечерею заспішили. Всі пройшли в маленьку їдальню, де дві свічки м’яко, по-старовинному, освітлювали дешевенькі шпалери, а на столі — на побитих тарілочках — домашні смачні паштети й закусочка. Не було тільки любимої страви Антона Івановича — міног у гірчичному соусі. І не було звичайного спокою, коли по закінченні робера сідають за стіл, продовжуючи сперечатись: «Та ви вже мені повірте — треба було скидати піки…» Або: «Голубонько моя, та я ж знаю, що у нього на руках туз, король, дама, а ви мене під столом штовхаєте…»