Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 509

Грали, ніби священнодіючи. В цьому будинку в ці години про політику і про війну не говорили, чулося тільки: «Бубна… Чирва… Без козиря… Два без козиря…» Потріскувала свічка. Диміла цигарка, покладена на край скляної попільниці. І — нарешті:

— Ну що ж, Катерино Олексіївно, віддамо?

— Жаль, ах, як жаль, Антоне Івановичу…

Катерина Олексіївна молодша сиділа тут же на плюшевому диванчику і, не підводячи голови, що-небудь плела й усміхалась. Обличчя, очі й волосся у неї були безбарвні; у згині ніжної шиї і в гарних руках почувалась невдоволена жадоба ласки. Катерина Олексіївна молодша була влюблива, їй минав двадцять шостий рік, усі її сентиментальні історії кінчалися сумно: то він, нашвидку попрощавшись, виїжджав на війну, то несподівано виявлялось, що у нього є любима жінка, і він безжалісно повідомляв про це. Тепер вона закохалась у некрасивого, але страшенно милого Лобанова-Ростовського. Він жартома упадав за нею, — це було приємно головнокомандуючому, який ставився до Катерини Олексіївни майже як до дочки. Вона старомодно мріяла про те, як він забуде у них свій портсигар, другого дня вранці, коли не буде вдома Катерини Олексіївни старшої, з’явиться перед вікном будиночка, верхи на коні, увійде, дзенькнувши шпорами, привітається (на ній чорне шерстяне плаття з білим комірцем і манжетками), попросить пробачення, і один з його легких жартів замре на губах, — придивившись до її обличчя, він зрозуміє. Вони ввійдуть у вітальню обоє схвильовані… Раптом він бере її за руки вище ліктів, притягає до себе: «Я вас не знав, — скаже схвильовано, — я вас не знав, ви інакша, ви благоуханна…» На цьому слові політ фантазії обривався… Катерина Олексіївна плела й усміхалась, не підводячи очей на князя, що сидів між двома свічками, їй було досить, що він тут, і вона почуває запах його дорогого тютюну…

Такий був маленький світ, уламочок старої Росії, де кожної п’ятниці відпочивав від тяжких турбот головнокомандуючий Денікін.

Сьогодні головнокомандуючий, проти правил, прибув з запізненням, чимось стурбований і трохи неуважний. Скидаючи калоші, він наступив на лапу котові, що крутився під ногами, — кіт заверещав гидким голосом, Лобанов-Ростовський схопив його і виніс у кухню. Катерина Олексіївна старша засміялась. Василь Васильович сказав: «Коти бувають нестерпні». Всі ждали, що Денікін пройде у вітальню. Але він задумливо почепив шинелю і продовжував стояти, пощипуючи сиву — клинчиком — борідку. Тоді обличчя всі стали серйозні, і тривожна пауза тривала, поки князь, повернувшись, не повідомив, що з котом усе гаразд…