Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 472

— Ану? — спитав він і сів коло розхитаного столика, змахнувши з нього недокурки.

— Батько звелів спитати — чи це гад, чи ні, — сказав йому кривопикий, що супроводив Рощина.

— Ану, вийди, товаришу Каретник, — і коли той вийшов: — Ану, сядь.

— Слухайте, — хвилюючись, сказав Рощин товстому, усміхненому чоловікові в чумарці, — я розумію, що потрапив у контррозвідку. Я поясню — хто я такий, чого я тут, мені приховувати нічого… Я приїхав для того, щоб…

— Ану, подивись на мене, — не слухаючи його, сказав чоловік у чумарці, — я Льова Задов, зі мною брехати не треба, я тебе буду питати, ти будеш відповідати…

Ім’я Льовки Задова знали на півдні всі не менш, ніж самого батька Махна. Льовка був кат, людина такої дивовижної жорстокості, що Махно нібито навіть не раз намагався зарубати його, але прощав за відданість. Чув про нього й Рощин. Вперше він похолов. Він стояв перед столом, Льовка Задов сидів, пишно кучерявий, рум’яний, втішаючись владою над людиною, жахом, який він наводив.

— Ану, давай балакати. Денікінський офіцер?

— Так. Колишній…

— Колишній? Ай, ай, ай… Звідки їдеш?

— З Катеринослава в Гуляйполе, — я ж вам розказую…

— Ай, ай, ай… Навіщо ж ти говориш Льові, що їдеш з Катеринослава, коли ти приїхав з Ростова…

— Ні, я приїхав з Катеринослава.

Рощин поквапливо став шукати квиток, на хвилину знову похолов, — а якщо він його викинув? Квиток знайшовся в кишені френча, разом з пом’ятою і вицвілою фотографічною карткою Каті. Він простягнув Льовці квиток, і той довго вертів його і розглядав на світло. Квиток, що не кажи, був правильний, це трохи спантеличило Льовку, в якого, видно, вже все було вирішено аж до вироку.

Квиток змінював усю картину, Льовка навіть перестав вишкірятися, товсті губи його гидливо здригались:

— А навіщо, везучи в штаб Денікіна розвідку, сходиш з поїзда в Гуляйполі?

— Я не везу розвідки. Я вже два місяці з армії. Я більше не служу. Я порвав військовий білет. Сюди я приїхав як вільна людина…

Льовка не зводив з нього чорних очей. Під цим поглядом, в якому не було нічого розумного й людського, Рощин напружував усі зусилля, щоб перебороти хвилювання, відповідати обдумано, і він почав був розповідати (спрощено, доступно) про причини, які примусили його дезертирувати…

— Якщо ти, сволоч, — перебив його Льовка тихим голосом, — будеш мені ще брехати, я з тобою зроблю, що содома не робила з гоморрою…

Швидким, злодійським рухом він узяв у Рощина Катину фотографію. Усміхаючись, як знавець жінок, розглядав її і, — давши щигля по ній нігтем:

— А це що за сучечка?

— Моя дружина… Задля неї я приїхав… Віддайте мені фотографію…

— Її покладуть на твій кривавий труп. — Льовка прикрив фотографію товстою, налитою сальцем рукою. — Ану, давай відомості розвідки…

— Ні слова я тобі більше не скажу! — крикнув Рощин.