Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 45

Безсонов піднімав склянку і пив вино, не розціплюючи зубів. Серце повільно билось. Було невимовно приємно відчувати всього себе, пройнятого звуками і голосами.

Навпроти, коло столика перед дзеркалом, вечеряли Сапожков, Антошка Арнольдов і Єлизавета Київна. Вона вчора написала Безсонову довгого листа, призначивши тут побачення, і тепер сиділа червона і схвильована. На ній було плаття з смугастої матерії, чорної з жовтим, і такий самий бант у волоссі. Коли увійшов Безсонов, їй стало душно.

— Будьте обережні, — прошепотів їй Арнольдов і показав зразу всі свої гнилі й золоті зуби, — він покинув актрису, зараз без жінки і небезпечний, як тигр.

Єлизавета Київна засміялась, труснула смугастим бантом і пішла поміж столиками до Безсонова. На неї озиралися, усміхались.

Останнім часом життя Єлизавети Київни складалося зовсім сумно, — день у день без діла, без надії на краще, словом, — нудьга. Телєгін явно не злюбив її, поводився чемно, але розмов і зустрічей віч-на-віч уникав. А вона з розпачем почувала, що саме він їй і потрібний. Коли в прихожій чути було його голос, Єлизавета Київна пронизливо дивилася на двері. Він ішов коридором, як завжди, навшпиньках. Вона ждала, серце спинялося, двері розпливалися в очах, але він знову проходив мимо. Хоч би постукав, попросив сірників.

Днями, на зло Жирову, який з котячою обережністю лаяв усе на світі, вона купила книгу Безсонова, розрізала її щипцями для волосся, прочитала кілька разів підряд, залила кавою, зім’яла в постелі і, нарешті, за обідом оголосила, що він геній… Телєгінські мешканці обурились. Сапожков назвав Безсонова пліснявою на тілі буржуазії, що розкладається. У Жирова набрякла на лобі жила. Художник Валет розбив тарілку. Тільки Телєгін залишився байдужим. Тоді у неї стався так званий «момент самопровокації»; вона зареготала, пішла в свою кімнату, написала Безсонову захопленого, безглуздого листа, в якому вимагала побачення, повернулася в їдальню і мовчки кинула листа на стіл. Мешканці прочитали його вголос і довго радились. Телєгін сказав:

— Дуже сміливо написано.

Тоді Єлизавета Київна віддала листа куховарці, щоб та негайно вкинула в скриньку, і відчула, що летить у прірву.

Тепер, підійшовши до Безсонова, Єлизавета Київна промовила жваво:

— Я вам писала. Ви прийшли. Спасибі.

І зараз же сіла навпроти нього, боком до стола, — нога на ногу, лікоть на скатерку, — підперла підборіддя і почала дивитись на Олексія Олексійовича намальованими очима. Він мовчав. Лоскуткін подав другу склянку і налив вина Єлизаветі Київні. Вона сказала:

— Ви спитаєте, звичайно, навіщо я вас хотіла бачити?

— Ні, цього я питати не буду. Пийте вино.

— Ваша правда, мені нічого розповідати. Ви живете, Безсонов, а я ні. Мені просто — скучно.

— Що ви робите?

— Нічого. — Вона засміялась і зараз же залилася краскою. — Стати кокоткою — скучно. Нічого не роблю. Я жду, коли затрублять труби і — заграва… Вам дивно?

— Хто ви така?

Вона не відповіла, схилила голову і ще густіше залилась краскою.

— Я — химера, — прошепотіла вона.

Безсонов криво усміхнувся. «Дурепа, от дурепа», — подумав він. Але в неї був такий милий дівочий проділ у русявому волоссі, сильно відкриті повні плечі її здавались такими незайманими, що Безсонов усміхнувся ще раз — добріше, висмоктав склянку вина крізь зуби, і раптом йому захотілось напустити на цю простодушну дівчину чорного диму своєї фантазії. Він заговорив, що на Росію насувається ніч для страшної відплати. Він почуває це з таємних і зловісних ознак: