Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 44
Олексій Толстой
Даша тепер навмисно гладенько зачісувала волосся, закручувала його скрутнем на потилиці, носила старе — гімназичне — плаття, привезене ще з Самари, з нудьгою, уперто зубрила римське право, не виходила до гостей і відмовлялася від розваг. Виявилось, що бути чесною не легко. Даша просто боялась.
На початку квітня, в прохолодний вечір, коли захід уже погас і зеленувато-линяле небо світилося фосфоричним світлом, не створюючи тіней, Даша поверталася з островів пішки.
Вдома вона сказала, що йде на курси, а замість цього поїхала в трамвайчику до Єлагіного мосту і блукала цілий вечір по голих алеях, переходила місточки, дивилась на воду, на лілові гілки, розпростерті в оранжевій заграві заходу, на обличчя прохожих, на вогники екіпажів, що пливли за оброслими мохом стовбурами. Вона не думала ні про що і не поспішала.
Було спокійно на душі, і всю її, немов до кісток, насичувало весняне солонувате повітря узмор’я. Ноги стомились, але не хотілось повертатися додому. Широким проспектом Кам’яноострівського широкою риссю котились коляски, проносились довгі автомобілі, з жартами і сміхом ішли купки гуляючих. Даша звернула в бічну вуличку.
Тут було зовсім тихо і пустинно. Зеленіло небо над дахами. З кожного будинку, з-за опущених завісок, лунала музика. Ось розучують сонату, ось — знайомий-знайомий вальс, а ось у темному й червонуватому від заходу вікні мезоніна співає скрипка.
І у Даші, наскрізь пронизаної звуками, теж усе співало і все тужило. Здавалося, тіло стало легким і чистим.
Вона звернула за ріг, прочитала на стіні будинку номер, усміхнулась і, підійшовши до парадних дверей, де над мідною головою лева була прибита візитна картка «О. Безсонов», сильно подзвонила.
VII
Швейцар у ресторані «Відень», знімаючи з Безсонова пальто, сказав значливо:
— Олексію Олексійовичу, вас ждуть.
— Хто?
Особа жіночої статі.
— Хто саме?
— Нам невідома.
Безсонов, дивлячись порожніми очима поверх голів, пройшов у далекий куток переповненого ресторанного залу. Лоскуткін мeтpдoтeль, повиснувши у нього за плечем сивими бакенбардами, повідомив про незвичайне бараняче сідло.
— Їсти не хочу, — сказав Безсонов, — дасте білого вина, мого.
Він сидів суворо й рівно, поклавши руки на скатерку. В цей час, у цьому місці, як звичайно, найшов на нього звичний стан похмурого натхнення. Всі враження дня сплелися в гармонійну й усвідомлену форму, і в ньому, в глибині, збурюваній завиванням румунських скрипок, запахами жіночих духів, духотою людного залу, виникала тінь тієї форми, що увійшла ззовні, і ця тінь була — натхнення. Він відчував, що якимось внутрішнім сліпим дотиком осягає таємничий зміст речей і слів.