Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 323

— Мамонт, ти мучиш дитину…

Наче від пострілу впритул, Дальський схопився, вдарив по столу, — підстрибнули, поперекидались бокали.

— Застрелю! Доторкнись тільки до цієї жінки!

Він рвонувся до телефонного столика, де лежав револьвер. Перекидаючи стільці, посхоплювались усі, що сиділи за столом. Яша кинувся під рояль. Тоді, сама не розуміючи як, Даша зависла у Мамонта на руці, що стискала револьвер. Вона благала очима. Він схопив нижче лопаток її тендітну спину, трохи підняв і припав до рота, торкаючись зубами зубів. Даша застогнала. В цей час задзвонив телефон. Мамонт посадив Дашу в крісло (вона закрила очі рукою), зірвав телефонну трубку:

— Так… Що потрібно? Я зайнятий… Ага… Де? На Мясницькій. Брильянти? Коштовні? Через десять хвилин я буду…

Він сунув револьвер у задню кишеню, підійшов до Даші, взяв у руки її обличчя, кілька разів жадібно поцілував і вийшов, зробивши прощальний рух рукою, як римлянин.

Решту ночі Даша провела в «Люксі». Заснула як мертва, не знявши плаття з срібної парчі. (Жиров з остраху перед Мамонтом спав у ванній). Потім до півдня сиділа коло вікна, зажурившись. З Жировим не розмовляла, на запитання не відповідала. Десь о четвертій годині пішла і до п’яти ждала на Пречистенському бульварі, на площадці, де під носатим Гоголем тихо гралися худенькі діти — робили з піску і пороху пиріжки й калачики.

На Даші знову було стареньке плаття й саморобна шапочка. Сонце гріло в спину, сонце стояло над бідним життям. У дітей були маленькі, від голоду старенькі личка. Кругом — тиша й порожнява. Ні стукоту коліс, ні гучних голосів. Усі колеса покотились на війну, а прохожі обережно мовчали. Гоголь у гранітному кріслі горбився під вагою шинелі, загидженої горобцями. Не помічаючи Даші, пройшли двоє з бородами: один дивився в землю, другий на дерева. Долетів уривок розмови:

— Цілковитий розгром… Жахливо… Що тепер робити?

— Але ж Самару взято, Уфу взято…

— Нічому тепер не вірю… Цієї зими не переживемо…

— Але ж Денікін розправляється на Дону…

— Не вірю, ніщо не врятує… Загинув Вавілон, загинув Рим, і ми загинемо…

— Але ж Савінкова не заарештовано. Чернова не заарештовано…

— Дурниці все це… Еге ж, була Росія, та загула…

Та сама, що й учора, пройшла сива дама, боязко показала з-під хустки збірку творів Розанова. Даша відвернулась. До її лавки бічком підходив молодий чоловік з шпилькою-черепом. Обдивившись, поправив пенсне, підсів до Даші.

«— Ніч провели в «Метрополі»?

Даша схиХила голову, самими губами відповіла: «Так».

— Чудово. Я вам влаштував кімнату. Увечері переберетесь. Жирову ні півслова. Тепер — про справу: ви знаєте в обличчя Леніна?