Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 322

Вона була схвильована, почувала щастя визволення, легкість юності. Здавалось їй — вона летіла, як повітряний пухир, що відірвався від дитячої колясочки, — все вище, все запаморочливіше…

Прем’єр погладив її голу руку, оксамитним голосом сказав по-батьківськи:

— Не дивіться так ніжно на нього, моя голубко, осліпнуть оченята… В Мамонті, безперечно, щось сатанинське…

Тоді несподівано розчинились половинки вхідних дверей, і за ширмами з’явились чотири голови в кепках, чотири в шкіряних рукавах руки, що стискали ручні гранати. Чотири анархісти крикнули погрозливо:

— Ані з місця! Руки вгору!

— Одставить, все в порядку, — спокійно пробасив Дальський. — Дякую, товариші. — Він підійшов до них і, перегнувшись через ширми, щось почав пояснювати стиха. Вони кивнули кепками й пішли. Через хвилину почулися окремі голоси, заглушений крик» Від глухого удару вибуху злегка задрижали стіни будинку. Мамонт сказав:

— Дітлахи, не можуть без ефектів. — Він подзвонив. Миттю вскочив у кабінет блідий лакей, зуби у нього цокотіли. — Прибери все, поставити чисте для вина! — наказав Мамонт. — Яшка, перестань мучити мої нерви, грай бравурне.

Справді, не встигли накрити чисту скатерку, як анархісти знову з’явилися з безліччю пляшок. Поклавши на килим коньяки, віскі, лікери, шампанське, вони так само мовчки зникли. За столом залунали вигуки здивування й захоплення. Мамонт пояснив:

— Я наказав забрати в номерах тільки п’ятдесят процентів спиртного. Половина залишена власникам. Ваша совість може бути спокійна. Все в порядку.

Яша на роялі гримнув туш. Полетіли шампанські корки. Мамонт сів поруч з Дашею. Освітлене настільною лампою, його обличчя здавалося ще більш скульптурно значливим. Він запитав:

— Сьогодні в «Люксі» я вас бачив, ви спали… Хто ви така?

Сміючись від запаморочення, вона відповіла:

— Ніхто… Повітряний пухир…

Він поклав їй велику гарячу руку на голе плече, став дивитися в очі. Даші було хоч би що, — тільки тепло холоднуватому плечу під вагою руки. Вона підняла за тоненьку ніжку бокал з шампанським і випила до дна.

— Нічия? — спитав він.

— Нічия.

Тоді Мамонт трагічно співучим голосом заговорив над Дашиним вухом:

— Живи, дитя моє, живи всіма силами душі… Твоє щастя, що ти зустріла мене… Не бійся, я не спотворю любов’ю твою юність… Вільні не люблять і не вимагають любові… Отелло — це середньовічне вогнище, інквізиція, диявольська гримаса… Ромео і Юлія… О, я знаю, — ти потай зітхаєш за ними… Це старий мотлох… Ми ламаємо з верху до низу все… Ми спалимо всі книги, зруйнуємо музеї… Треба, щоб людина забула тисячоліття… Свобода в одному: священна анархія… Великий фейєрверк пристрастей… Ні! Любові, спокою не жди, красуне. Я визволю тебе… Я розірву на тобі ланцюги незайманості… Я дам тобі все, що ти придумаєш між двома обіймами… Проси… Зараз проси… Може, завтра буде пізно.

Крізь цю маячню слів Даша всією шкірою відчувала поруч з собою важку закипаючу пристрасть. Її охопив жах, як уві сні, коли немає сили ворухнутися, а з темряви сну насуваються розжарені очі чудовиська. Звалить, зімне, розтопче… Ще страшніше було те, що в ній самій, назустріч, піднімались незнайомі, пекучі бажання, які душили її… Відчувала всю себе жінкою… Мабуть, вона була така схвильована й гарна в цю хвилину, що прем’єр потягнувся до неї, цокаючись, і промовив із задрістю: