Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 262

— Ви б, ротмістр, припнули язика, тут є і вищі за вас чином.

Вкладаючи свіжу пачку патронів, Рощин почував, що в нього й досі тремтять руки. Чого ж би? Невже від самої думки, що цей чоловік був такий схожий на Івана Телєгіна? Дурниця, він же в Петрограді…

Комісар Соколовський і Телєгін з обв’язаною головою піднялись на ганок цегляного двоповерхового будинку — станичної управи, що стояла, як звичайно, навпроти собору на незабрукованому майдані, де в колишні часи бували ярмарки. Тепер крамниці стояли забиті, вікна повибивані, огорожі розтягнені. В соборі містився лазарет, на церковному дворі метлялось на вірьовках солдатське ганчір’я.

В станичній управі, де містився штаб головкома Сорокіна, у прихожій, закиданій недокурками й паперами, з боку сходів, що вели нагору, сидів на віденському стільці червоноармієць, тримаючи між ногами гвинтівку. Заплющивши очі, він мугикав щось степове. Це був вилицюватий хлопчина з чубом, — знаком військового нахабства, — випущеним з-під зсунутого на потилицю кашкета з червоною околичкою. Соколовський поквапливо спитав:

— Нам треба до товариша Сорокіна… Куди пройти?

Боєць розплющив очі, каламутні від сонної нудьги.

Ніс у нього був м’який, несерйозний. Він подивився на Соколовського — на обличчя, на одежу, на чоботи, потім так само — на Телєгіна. Комісар нетерпляче підійшов до нього.

— Я вас питаю, товаришу… Нам у невідкладній справі бачити головкома…

— А з вартовим не полагається розмовляти, — сказав чубатий.

— Тьху ти чорт. Це завжди в штабах така наволоч — формалісти! — крикнув Соколовський. — Я вимагаю, щоб ви відповіли, товаришу: вдома Сорокін чи нема?

— Нічого не відомо…

— А де начальник штабу? В канцелярії?

— Ну, в канцелярії.

Соколовський шарпнув Івана Ілліча за рукав, кинувся був на сходи. Тоді вартовий зробив падаючий рух, але залишився сидіти на стільці, тільки випростав з-за ніг гвинтівку:

— Куди ж ви йдете?

— Тобто як — куди? — до начштабу.

— А пропуск є?

У комісара аж піна виступила на губах, коли він почав пояснювати вартовому, в якій справі вони примчали на дрезині. Той слухав, дивлячись на кулемет, що стояв перед входом, на декрети, накази, сповіщення, якими були заліплені всі стіни у прихожій. Закрутив головою.

— Треба розуміти, товаришу, а ще ви сознательний, — сказав він з нудьгою. — Є пропуск — іди, нема пропуску — нещадно стрілятиму.

Доводилось скоритися, хоч пропуски видавали десь на другому краю майдану і ця установа напевне була зачинена, комендант десь пішов, — кажуть, — до завтра. Соколовський зразу навіть аж стомився… В цей час з майдану в двері кинулась, гупаючи чобітьми, низенька постать, у роздертій до пупа сорочці, гукнула:

— Митько, мило видають…

Вартового як вітром звіяло з стільця. Він вискочив на ганок. Соколовський і Телєгін без перешкод піднялись на другий поверх і, — після того, як припухлоокі гарненькі громадяночки в шовкових кофточках посилали їх то праворуч, то ліворуч, — знайшли, нарешті, кімнату начштабу.

Там, з ногами на обдертому дивані, лежав чепурно одягнений військовий, розглядаючи нігті. З великою чемністю і вдумливо-пролетарським поводженням, через кожне слово згадуючи «товариш» (причому «товариш» звучало у нього зовсім як «граф Соколовський», «князь Телєгін»), він розпитав про суть справи, попросив пробачення і вийшов, порипуючи жовтими, до колін зашнурованими черевиками. За стіною почувся шепіт, грюкнули десь далеко двері, і все затихло.