Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 261

В купе у Сапожкова й досі світилася смердюча лампочка. Сиділи: Гимза; комісар полку Соколовський, чорноволосий сухотний чоловік з безсонно-блискучими чорними очима; двоє батальйонних; кілька чоловік ротних і представник солдатського комітету, з незалежним і навіть ображеним виразом обличчя… Всі курили. Сергій Сергійович, вже у френчі і при револьвері, держав у тремтячій руці телеграфну стрічку.

— «… таким чином несподіване захоплення станції противником відрізало наші частини і поставило їх під подвійний удар, — хриплувато читав Сапожков, коли Іван Ілліч спинився на дверях купе. — В ім’я революції, в ім’я нещасного населення, яке жде неминучої смерті, страт і катувань, якщо ми залишимо його на волю білих банд, не гайте ні хвилини, шліть підкріплення».

— Що ж ми зробимо без розпорядження головкома? — крикнув Соколовський. — Я ще раз піду спробую з’єднатися з ним по Юзу…

— Іди спробуй, — зловісно сказав Гимза. (Всі подивилися на нього). А я от що скажу: іди ти, візьми чотирьох бійців, он Телєгіна візьми, і шкварте в штаб дрезиною… І ти без розпорядження не повертайся… Сапожков, пиши головкому Сорокіну…

На трав’янистій могилі стояв вершник і уважно, приклавши долоню до очей, дивився на смужку залізничної колії — по ній швидко наближалась хмарка пилу.

Коли хмарка зникла у виїмці, вершник торкнув шенкелем і шпорою коня, худий рижий жеребець сіпнув злою мордою, повернувся і зійшов з могили, де по обох схилах перед тільки що накиданими купками землі лежали добровольці — взвод офіцерів.

— Дрезина, — сказав фон Мекке, зіскакуючи з сідла, і стеком почав поляскувати жеребця по передніх колінах. — Лягай. — Норовистий кінь підгинав ноги, щулив вуха, проте, переможений, з глибоким зітханням ліг, торкаючись мордою землі. Ребристий бік його здувся і затих.

Фон Мекке присів навпочіпки на верху могили поруч з Рощиним. Дрезина в цей час вискочила з виїмки, тепер можна було розрізнити шістьох людей у шинелях.

— Так і є, червоні! — фон Мекке повернув голову в лівий бік: — Відділення! — Повернув у правий бік: — Готуйсь! По рухливій цілі швидкий вогонь… Плі!

Як накрохмалений коленкор, розірвалося повітря над могилою. Крізь хмарку пилу було видно, що з дрезини впав чоловік, перевернувся кілька разів і покотився під укіс, рвучи руками траву.

На дрезині, що мчала далі, стріляли — троє з гвинтівок, двоє з револьверів. Через хвилину вони повинні були сховатися в другій виїмці за будкою стрілочника. Фон Мекке, свистячи в повітрі хлистом, лютував:

— Втечуть, втечуть! Ворон вам стріляти! Соромно!

Рощин вважався добрим стрільцем. Спокійно ведучи мушкою на фут попереду дрезини, він націлювався на широкоплечого, рбслого, бритого, видно, командира…

«Як же він схожий на Телєгіна! — подумав він. — Так… це було б жахливо…»

Рощин вистрілив. У того злетів кашкет, і в цей час дрезина пірнула в другу виїмку. Фон Мекке жбурнув хлист…

— Лайно. Все відділення лайно. Не стрільці, панове офіцери, — лайно.

І він з виряченими очима вбивці, що не проспався, лаявся, поки офіцери не повставали з землі і, обтрушуючи коліна, не почали бурчати: