Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 235

До нього підійшов Денікін, промовив придушено:

— Скажіть же що-небудь втішне.

— Безнадійний! — лікар розвів руками. — Кінець.

Денікін судорожно вихопив хустинку, притулив до очей і затрясся. Кремезне його тіло все осіло. Купка штабних підійшла до нього, дивлячись уже не на труп, а на нього. Ставши навколішки, він перехрестив жовтовоскове обличчя Корнілова і поцілував його в лоб. Двоє офіцерів підвели його. Третій промовив схвильовано:

— Панове, хто ж прийме командування?

— Та я, звичайно, я прийму, — високим, ридаючим голосом вигукнув Денікін. — Про це було раніш розпорядження Лавра Георгійовича, про це він ще вчора мені говорив…

Тієї ж ночі всі частини Добровольчої армії нечутно залишили позиції, і піхота, кіннота, обози, лазарети й підводи з політичними діячами пішли на північ, в напрямку хуторів Гначбау, везучи з собою два трупи — Корнілова і Нєженцева.

Корніловський похід не вдався. Головні вожді і половина учасників його загинули. Здавалося — майбутньому історикові потрібно буде лише кілька слів, щоб згадати про нього.

Насправді ж корніловський «льодовий похід» мав надзвичайно велике значення. Білі знайшли в ньому вперше свою мову, свою легенду, дістали бойову термінологію, — все, аж до нововстановленого білого ордена, що зображував на георгіївській стрічці меч і терновий вінок.

Надалі при наборах і мобілізаціях, у неприємних переговорах з іноземцями та під час непорозумінь з місцевим населенням вони висували першим і найвищим аргументом вінець великомучеництва. Заперечувати було нічого: ну що ж, наприклад, що генерал такий-то перешмагав цілий повіт шомполами (шомполував, як тоді стисло висловлювались). Шмагали великомученики, наступники великомучеників, а з них нічого й не візьмеш.

Корніловський похід був тим початком, коли, слідом за прологом, піднімається завіса трагедії, і сцени, одна за одну страшніша і згубніша, проходять перед очима в нестерпній кількості.

IV

Олексій Красильников зіскочив з підніжка вагона, взяв брата, як дитину, на руки, поставив на перон. Мотрона стояла коло вокзальних дверей, біля дзвона. Семен не зразу впізнав її: вона була в міському пальті, чорне блискуче волосся її покривала зав’язана очіпком, по новій радянській моді, біла гарна хустка. Молоде, кругле, вродливе обличчя її було злякане, губи міцно стиснені.

Коли Семен, підтримуваний братом, підійшов, ледве переступаючи ногами, карі очі Мотрони закліпали, лице її затремтіло…

— Голубчику мій, — сказала вона тихо, — змарнів же як.

Семен болісно зітхнув, поклав руку на плече дружині, торкнувся губами її чистої, холодної щоки. Олексій взяв у неї батога. Постояли мовчки. Олексій сказав:

— От тобі й чоловіка приставив. Убивали, та не вбили. Нічого — косити разом будемо. Ну, їдьмо, дорогі родичі.