Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 234

Через півгодини в кімнату повернувся Денікін, все ще висвистуючи грудьми. Сів і сказав з м’якою щирістю:

— Ваше високопревосходительство, дозвольте, як людина людині, поставити вам запитання.

— Я слухаю вас, Антоне Івановичу.

— Лавре Георгійовичу, чому ви такі непохитні?

Корнілов відповів зразу, наче давно вже приготував цю відповідь.

— Іншого виходу нема. Якщо не візьмемо Катеринодара, я пущу кулю в лоб. (Пальцем з обгризеним до кореня нігтем він показав собі на скроню).

— Ви цього не зробите! — Денікін підняв повні, дуже білі руки, притиснув їх до грудей. — Перед богом, перед батьківщиною… Хто поведе армію, Лавре Георгійовичу?..

— Ви, ваше превосходительство…

І нетерплячим жестом Корнілов дав зрозуміти, що кінчає цю розмову.

Жаркий ранок 31 березня був безхмарним. Від зеленої вже землі піднімались хвилі випарів. Ліниво в крутих берегах пливли каламутно-жовті води Кубані, тільки дене-де скидалася риба. Було тихо. Лише зрідка ляскав постріл та бухала вдалині гармата, посвистуючи пролітав снаряд. Люди відпочивали, щоб узавтра почати новий кривавий бій.

Підпоручик Долинський курив на ганку будинку. Думав: «Випрати б сорочку, кальсони, носки… Добре було б скупатися». Навіть птиця якась залітна весело висвистувала в гаю. Долинський підвів голову. «Ф’юїть» — тиркнула граната прямо в зелений гай. З залізним скреготом розірвалась. Пташка більше не співала. Долинський кинув недокурком на дурну курку, що незрозуміло як не потрапила в суп, зітхнув, повернувся в будинок, сів коло дверей, але зараз же схопився й увійшов у напівтемну кімнату. Корнілов стояв коло стола, підтягуючи штани.

— Що, чай ще не готовий? — спитав він тихо.

— Через хвилину буде готовий, ваше високопревосходительство, я дав розпорядження.

Корнілов сів до стола, поклав на нього лікті, підніс сухеньку долоню до лоба, потер зморшки.

— Щось я вам хотів сказати, підпоручику… От, не згадаю, просто біда…

Долинський, ждучи, що він скаже, нагнувся над столом. Все це було так не схоже на головнокомандуючого, — тихий голос, розгубленість, — що йому стало страшно.

Корнілов повторив:

— Просто біда… Згадаю, звичайно, ви не йдіть… Оце дивився у вікно — ранок чудовий… Ага, ось що…

Він замовк і підвів голову, прислухаючись. Тепер і Долинський почув, як, наближаючись і надриваючись, вила граната, здавалось — прямо в запнуте вікно. Долинський поточився назад. Страшно тріснуло над головою. Рвонуло повітря. Блиснуло полум’я. По кімнаті метнулося знизу вгору розчепірене тілр головнокомандуючого…

Долинського викинуло в вікно. Він сидів на траві, весь білий від вапна, з тремтячими губами. До нього побігли.

Біля тіла Корнілова, що лежав на носилках і до половини був прикритий буркою, порався навпочіпки лікар. Осторонь стояли купкою штабні, і ближче до носилок — Денікін, — в незграбно надітому крислатому кашкеті.

Хвилину тому Корнілов ще дихав. На тілі його не було видно пошкоджень, тільки невелика подряпина на виску. Лікар був непоказний чоловік, але в цю хвилину він розумів, що всі погляди спинились на ньому, і, — хоч йому було ясно, що все вже скінчено, — він продовжував значливо оглядати тіло. Не поспішаючи встав, поправив окуляри і похитав головою, ніби кажучи: «На жаль, тут медицина безсильна».