Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 170

Вона поставила чайник на газ і пішла готувати на стіл. Даша лежала у вітальні на дивані, в ногах її сидів Телєгін. Даша сказала:

— Іване, любий, якщо я несподівано засну, ти мене розбуди, коли чай подадуть, — дуже чаю хочеться.

Вона повертілась, поклала долоні під щоку і промовила вже сонним голосом:

— Дуже тебе люблю.

В сутінках біліла пухова хустка, в яку закуталась Даша. Її дихання не було чути. Іван Ілліч сидів непорушно, — серце його було повне. В глибині кімнати з’явилось у дверній щілині світло, потім двері відчинились, увійшла Катя, сіла поруч з Іваном Іллічем на валик канапи, обхопила коліно і, помовчавши, спитала стиха:

— Даша заснула?

— Вона просила розбудити на чай.

— А на кухні Марфуша реве, що царя вбили. Іване Іллічу, що воно буде?.. Таке почуття, що всі греблі прорвані… І серце болить: тривожусь за Миколу Івановича… Друже мій, я прошу вас, раненько завтра надішліть йому телеграму… Скажіть, а коли ви думаєте їхати з Дашею в Петроград?

Іван Ілліч не відповів. Катя повернула до нього голову, уважно придивилась до обличчя великими, зовсім як Дашині, тільки жіночими, серйозними очима, усміхнулась, притягла Івана Ілліча і поцілувала в лоб.

Зранку на другий день все місто висипало на вулицю. По Тверській, крізь гущу народу, під нестихаючі крики «ура» ішли грузовики з солдатами, наїжачені штиками й шаблями. На гуркочучих гарматах їхали верхи хлопчики. На брудних кучугурах снігу вздовж тротуарів стояли, охороняючи порядок, молоденькі баришні з піднятими шаблями й напруженими личками і озброєні, нещадно суворі, гімназисти, — це була вільна міліція. Крамарі, вилізши на драбини, збивали з вивісок імператорські орли. Якісь хворобливі дівчата — робітниці з тютюнової фабрики — ходили по місту з портретом Льва Толстого, і він суворо поглядав з-під насуплених брів на всі ці чудеса. Здавалось — не може бути більше ні війни, ні ненависті, здавалось — треба ще кудись, на якусь височенну дзвіницю вивісити червоний прапор, і весь світ зрозуміє, що ми всі брати, що немає іншої сили на світі, — тільки радість, свобода, любов, життя…

Коли телеграми принесли приголомшливу звістку про зречення царя та про передачу держави Михайлові і про його відмовлення від царського вінця, в свою чергу, — ніхто особливо не був вражений: здавалось — не таких ще чудес треба ждати в ці дні.

Над нерівними лініями дахів, над оранжевим заходом сонця у прозорій безодні неба мерехтіла зірка. Голе гілля лип чорніло непорушно. Під ним було зовсім темно, хрустіли замерзлі калюжки на тротуарі. Даша спинилась і, не розмикаючи з’єднаних рук, якими держала під руку Івана Ілліча, дивилась через низеньку огорожу на світло, що засвітилося в глибокому віконці церкви Миколи на Курячих Ніжках.

Церковця і дворик були в тіні, під липами. Десь далеко грюкнули двері, і через дворик пішов, порипуючи валянками, низенький чоловік у довгому, до землі, пальті, у капелюсі грибом. Було чути, як він задзвенів ключами і став не кваплячись підніматись на дзвіницю.

— Паламар дзвонити пішов, — прошепотіла Даша і підвела голову. На золоті невеликого купола дзвіниці лежав відблиск заходу.