Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 169

— Дашо, бачиш — товариш Кузьма за столом, — сказала Катя.

До товариша Кузьми в цей час підійшла стрижена гостроноса дівчина і почала щось шепотіти. Він слухав не обертаючись, потім устав і сказав:

— Міський голова Гучков удруге заявив, що робітникам зброя видана не буде. Пропоную голосувати без дебатів протест проти дій Революційного комітету.

Телєгін нарешті допитався (спитавши у малорослого гімназиста, що заклопотано курив цигарку), що тут, у Катерининському залі, вже другу добу без перерви відбувається засідання Ради робітничих депутатів.

В обідній час солдати запасного полку, які сиділи в Кремлі, побачили димок похідних кухонь на Красній площі, — здались і відчинили ворота. По всій площі пішов крик, полетіли шапки. На Лобне місце, де лежав колись голим, в овечій машкарі, з блазенською дудкою на животі убитий Лжедмитрій, звідки криком і настановляли і скидали царів, звідки читані були всі вольності і всі неволі народу російського, на невеликий цей горбок, який багато разів заростав лопухами і знову заливався кров’ю, вийшов солдатик у зашкарублій шинелині і, кланяючись та обома руками насуваючи на вуха папаху, почав говорити щось, — через гомін ніхто не розібрав. Солдатик був зовсім миршавий, вишкрябаний останньою мобілізацією з глушини, — проте бариня якась, у скособоченому капелюшку з пір’ям, полізла його цілувати, потім його стягли з Лобного місця, підняли на руки і з криком понесли.

На Тверській у цей час проти будинку генерал-губернатора молодець з юрби видряпався на пам’ятник Скобелєву і прив’язав йому до шаблі червоний клапоть. Кричали «ура». Кілька загадкових людей пробралися з пїровулка в охоронний відділ, і було чути, як там вилітали шибки, потім повалував дим. Кричали «ура». На Тверському бульварі, біля пам’ятника Пушкіну, відома письменниця, вмиваючись слізьми, говорила про зорю нового життя і потім, з допомогою якогось гімназиста, уткнула в руку Пушкіну, ще стояв задумливо, червоний прапорець. В юрбі кричали «ура». Все місто було як п’яне цілий той день. До пізньої ночі ніхто не йшов додому, збирались купками, говорили, плакали від радості, обнімались, ждали якихось телеграм. Після трьох років зневіри, ненависті і крові переливалась через край обивательська душа міста.

Катя, Даша і Телєгін повернулися додому смерком. Виявилось — покоївка Ліза пішла на Пречистенський бульвар, на мітинг, а куховарка зачинилася в кухні і виє глухим голосом. Катя уасилу допросилась, щоб вона відчинила двері:

— Що з вами, Марфушо?

— Царя нашого вби-и-и-и-ли, — промовила вона, закриваючи рукою товстого, розпухлого від сліз рота. Від неї тхнуло спиртом.

— Які ви дурниці говорите, — з досадою сказала Катя, — ніхто його не вбивав.