Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 134

— Я на суді, Іване Іллічу, хочу сказати, що я божевільний.

Телєгін швидко глянув на нього. Рожеве добродушне обличчя Жукова з широким носом, кучерявою бородою, з м’якими, теплими губами, видними крізь зарості сплутаних вусів, було опущене, винувате; світлі вії часто кліпали.

— Надало мені з дулею проклятою соватись, — сам тепер не збагну, що я довести хотів. Іване Іллічу, я розумію, — винен, звичайно… Вискочив, підвів товаришів… Я так вирішив — удам із себе божевільного… Ви схвалюєте?

— Слухайте, Жуков, — відповів Іван Ілліч, закладаючи пальцем книжку, — кількох чоловік з нас в усякому разі розстріляють… Ви це знаєте?

— Так, розумію.

— Чи не простіше буде не клеїти дурня на суді… Як ви гадаєте?..

— Та воно так, звісно.

— Ніхто з товаришів вас не винуватить. Тільки ціна за приємність набити австріякові морду надто висока.

— Іване Іллічу, а мені самому хіба легко — підвести товаришів під суд! — Жуков закивав патлатою головою. — Хоч би вони, сволочі, мене одного запроторили.

Він довго ще говорив щось подібне, але Телєгін уже не слухав його — читав далі Шпільгагена. Потім устав і, потягнувшись, хруснув мускулами. В цей час з грюкотом відчинились надвірні двері, і ввійшло чотири солдати з примкнутими штиками, стали по обидва боки дверей, брязнули затворами гвинтівок, увійшов фельдфебель, похмурий чоловік з пов’язкою на оці, оглянув барак і глухим, лютим голосом крикнув:

— Штабс-капітан Жуков, підполковник Мельшин, підпоручик Іванов, підпоручик Убейко, прапорщик Телєгін…

Названі підійшли. Фельдфебель уважно оглянув кожного, солдати обступили їх і повели з барака через двір до дощаного будиночка — комендантської. Тут стояв військовий автомобіль, що недавно прибув. Колючі рогатки, що закривали проїзд через дріт на дорогу, були розведені. Коло смугастої будки непорушно стояв вартовий. В автомобілі, відкинувшись на сидінні коло руля, сидів шофер, хлопчина з припухлими очима. Телєгін торкнув ліктем Мельшина, що йшов поруч з ним:

— Керувати машиною вмієте?

— Умію, а що?

— Мовчіть. їх ввели в комендантську. За сосновим столом, прикритим рожевим промокальним папером, сиділо троє недавно прибулих австрійських обер-офіцерів. Один, синювато вибритий, з багровими плямами на товстих щоках, курив сигару. Телєгін помітив, що він не глянув на них, коли вони увійшли, — руки його лежали на столі, пальці засунуті в пальці, товсті й зарослі волоссям, око прищулене від сигарного диму, комір врізався в шию. «Цей уже вирішив», — подумав Телєгін.

Другий, голова суду, був худий старик, з довгим сумним обличчям в рідких і чисто промитих зморшках, з пухнасто-білими вусами. Брова його була піднята моноклем. Він уважно оглянув обвинувачених, перевів велике крізь скло сіре око на Телєгіна, — око було ясне, розумне й лагідне, — вуса у нього здригнулися.

«Зовсім погано», — подумав Іван Ілліч і глянув на третього суддю, перед яким лежали черепахові окуляри і чвертка дрібно списаного паперу. Це був присадкуватий, землисто-жовтий чоловік з цупким волоссям йоржиком, з великими, як вареники, вухами. З усього було видно, що це служака з невдах.