Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 133

— Мовчати не будемо!

— Замучили людину!

— У них система!

— Я сам живцем гнию!

— Ми не каторжники.

— Мало вас били, окаянних…

Звівшись навшпиньки, комендант крикнув:

— Цить! Всі по місцях! Руські свині!

— Що?.. Що він сказав?..

— Ми руські свині?!

Зараз же до коменданта протовпився кремезний чоловік, зарослий плутаною бородою, штабс-капітан Жуков.

Піднісши короткого пальця до самого обличчя австрійського офіцера, він закричав ридаючим голосом:

— А дулю мою бачив, сучий ти сину, оце ти бачив? — І, захитавши патлатою головою, схопив коменданта за плечі, люто затряс його, звалив і навалився на нього.

Вони борюкались, а офіцери, тісно стовпившись над ними, мовчали. Але ось залунали, хлопаючи по дошках, кроки солдатів, що бігли сюди, і комендант закричав: «Рятуйте!» Тоді Телєгін розштовхав товаришів і кажучи: «Збожеволіли, він же його задушить!» — обхопив Жукова за плечі і відтягнув від австрійця. «Ви негідник!» — крикнув він комендантові по-німецьки. Жуков важко дихав. «Пусти, я йому покажу — свині», — промовив він тихо. Але комендант уже підвівся, насунув зім’яте кепі, швидко й пильно, наче запам’ятовуючи, глянув в обличчя Жукову, Телєгіну, Мельшину і ще двом, трьом, що стояли біля них, і, твердо дзенькаючи шпорами, пішов геть з барака. Двері зараз же замкнули, біля входу поставили вартових.

Того ранку не було ні переклички, ні барабана, ні жолудевої кави. Десь опівдні в барак увійшли солдати з носилками і винесли тіло Вискобойникова. Двері знову замкнули. Ув’язнені розбрелись по нарах, багато з них лягли. В бараку стало зовсім тихо, — справа була ясна: бунт, замах і — військовий суд.

Іван Ілліч почав цей день, як звичайно, не порушуючи жодного з приписаних ним самим правил, яких він пильно додержував уже понад рік: о шостій годині ранку накачав у відро коричневої води, облився, розтерся, проробив сто один гімнастичний рух, стежачи за тим, щоб хрустіли мускули, одягся, побрився і, тому що кави сьогодні не було, натщесерце сів за німецьку граматику.

Найтруднішим і найбільш руйнуючим у полоні було фізичне стримання. На цьому багато полонених схибнулося: один раптом починав пудритись, підмазувати очі й брови, перешіптувався цілі дні з таким самим напудреним молодцем, другий цурався товаришів, валявся, загорнувшись в головою в ганчір’я, немитий, неприбраний, дехто починав погано лаятись, чіплятися до всіх з мерзенними оповіданнями і нарешті утинав що-небудь таке непристойне, що його забирали в лазарет.

Від усього цього був один порятунок — суворість. За час полону Телєгін став мовчазний, тіло його, вкрите бронею мускулів, підсохло, стало різким в рухах, в очах з’явився холодний, упертий блиск, — в хвилину гніву або рішучості вони були страшні.

Сьогодні Телєгін ретельніше, ніж звичайно, повторив виписані звечора німецькі слова і розгорнув пошарпаний томик Шпільгагена. На нари до нього підсів Жуков. Іван Ілліч, не обертаючись, продовжував читати півголосом. Зітхнувши, Жуков промовив: