Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 129

— Олексію Олексійовичу, не сердьтеся на мене.

— Я не серджусь, але ж ви самі не захотіли зі мною говорити.

— Ні, ні, ні… Ви не так мене зрозуміли… Я до вас дуже добре ставлюсь, я вам хочу всякого добра… Але про те, що було, не варто згадувати, колишнього нічого не лишилось. Я почуваю себе винною, мені вас жаль…

Він підняв плечі, з усмішкою подивився повз Дашу на гуляючих.

— Дякую за жалість.

Даша зітхнула: якби Безсонов був маленьким хлопчиком, вона повела б його до себе, вимила б теплою водою, нагодувала б цукерками. А що вона вдіє з цим, — сам собі вигадав муку і мучиться, сердиться, ображається.

— Олексію Олексійовичу, якщо хочете, — пишіть мені щодня, я буду відповідати, — сказала Даша, дивлячись йому в обличчя якнайдобріше. Він відкинув голову, засміявся дерев’яним сміхом:

— Дякую… Але мені огидні папір і чорнило… — Скривився, наче сьорбнув кислого. — Або ви — свята, Даріє Дмитрівно, або ви — дурна… Ви — пекельна мука, послана мені ще за життя, зрозуміли?

Він хотів був піти, але ніби не міг відірвати ніг. Даша стояла, похиливши голову, — вона все зрозуміла, їй було сумно, але на серці холодно. Безсонов дивився на її схилену шию, на незаймані, ніжні груди, видні в проріз білого плаття, і думав, що, звичайно, — це смерть.

— Будьте милосердні, — сказав він простим, тихим, людяним голосом. Вона, не підводячи голови, прошепотіла зараз же: «Так, так». І пішла між деревами. Востаннє Безсонов відшукав поглядом у натовпі її світловолосу голову, — вона не обернулась. Він поклав руку на дерево, вчепився пальцями в зелену кору, — земля, останнє пристановище, вислизала з-під ніг.

XXVI

Тьмяним кругом над торфовими пустинними болотами висів місяць. Курів туман по канавах залишених траншей. Всюди стирчали пеньки, подекуди чорніли низькорослі сосни. Було вогко й тихо. По вузькій греблі повільно, кінь за конем, посувався санітарний обоз. Смуга фронту була лише верст за три, за зубчастим обрисом лісу, звідки не дблітало ані звука.

В одному з возів у сіні навзнак лежав Безсонов, прикрившись попоною, що тхнула кінським потом. Щоночі після заходу сонця у нього починалась пропасниця, від якої цокотіли зуби, все тіло наче висихало, і в мозку з холодним кипінням проходили ясні, уривчасті думки. Це було дивне відчуття втрати ваги тіла.

Натягнувши попону до підборіддя, Олексій Олексійович дивився в імлисте, гарячкове небо, — ось він — кінець земної путі: імла, місячне світло, і, наче колиска, погойдується віз; так, обійшовши круг століть, знову риплять скіфські колеса. А все, що було, — сни: вогні Петербурга, строга пишність будівель, музика в сяючих теплих залах, звабливість театральної завіси, що піднімається вгору, звабливість сніжних ночей, жіночих рук, розкинутих на подушках, темних, безумних зіниць… Хвилювання від слави… Розкошування славою… Напівсвітло робочої кімнати, захоплене биття серця і захват від слів, що народжуються… Дівчина з білими ромашками, що несподівано швидко увійшла з світла прихожої в його темну кімнату, в його життя. Все це сни… Гойдається віз… Збоку йде мужик у картузі, насунутому на очі: дві тисячі років він ступає збоку коло воза… Ось він, розкритий у місячній імлі, безмежний простір часу… З темряви віків насуваються тіні, чути — риплять вози, чорними коліями борознять світ. А там, у тьмяному тумані, — стирчать пічні комини, серед згарищ дими до самого неба, й рипіння, і гуркіт коліс. І рипіння, і гуркіт дедалі гучнішають, ширшають, все небо сповнене гуркоту, що потрясає душу…