Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 118

— Котра година?

— Восьма, Катюшо.

Подихавши, Катя знову спитала так само, ніби скаржачись:

— Котра година?

Вона повторювала ці слова весь день сьогодні. Її напівпрозоре лице було спокійне, очі заплющені… Ось уже довгий час вона йде по м’якому килиму довгого жовтого коридора. Він весь жовтий — стіни і стеля. З правого боку, високо, крізь запорошені вікна, — жовтувате болісне світло. З лівого боку безліч плоских дверей. За ними, — якщо відчинити їх, — край землі, безодня. Катя повільно, так повільно, як уві сні, йде повз ці двері і запорошені вікна. Попереду — довгий, плоский коридор, весь у жовтуватому світлі. Душно, і віє смертною тугою від кожних дверей. Коли ж, господи, кінець? Спинитися б, прислухатись… Ні, не чути… А за дверима в темряві починає гудіти, як пружина в стінному годиннику, повільний, низький звук… О, як тяжко!.. Коли б опам’ятатися… Сказати що-небудь просте, людське…

І Катя насилу, ніби скаржачись, повторювала:

— Котра година?

— Катюшо, про що ти все питаєш?

«Добре, Даша тут…» І знову м’якою нудотою слався під ногами коридорний килим, лилося різке, душне світло з запорошених вікон, здалека гуділа пружина годинника…

«Не чути б… Не бачити, не почувати… Лягти ниць… Коли б швидше кінець… Але перешкоджає Даша, не дає забутися… Тримає за руку, цілує, бурмотить, бурмотить… І ніби від неї в порожнє легке тіло ллється щось живе… Як це неприємно… Як би їй пояснити, що вмирати легко, легше, ніж почувати в собі це живе… Коли б пустила».

— Катюшо, люблю, люблю тебе, ти чуєш? — «Не пускає, жаліє… Значить — не можна… Дівчинка залишиться сама, осиротіє…»

— Дашо!

— Що, що?

— Я не вмру.

Ось, мабуть, підходить батько, пахне тютюном. Нахиляється, одгортає ковдру, і в груди гострим, солодким болем входить голка. По крові розливається блаженна вільга заспокоєння. Хитаються, розсуваються стіни жовтого коридора, віє прохолодою. Даша гладить руку, що лежить поверх ковдри, припадає до неї губами, дихає теплом. Ще хвилинка, і тіло розтане в солодкій темряві сну. Але знову різкі жовтенькі риски випливають збоку, з-за очей і — чирк, чирк — самовдоволено, самі по собі, існують, множаться, будують болісний, душний коридор…

— Дашо, Дашо, я не хочу туди.

Даша обхоплює голову, лягає поруч на подушку, тулиться, жива і сильна, і ніби ллється з неї груба, гаряча сила, — живи!

А коридор уже знову простягнувся, треба вставати і йти з стопудовим тягарем на кожній нозі. Лягти не можна. Даша обхопить, підведе, скаже — йди.

Так три доби боролася Катя з смертю. Безперестану відчувала вона в собі Дашину палку волю і, якби не Даша, давно знесилилася б, заспокоїлася б.

Цілий вечір і ніч третьої доби Даша не відходила від постелі. Сестри стали немовби одною істотою, з одним болем і з одною волею. І от перед ранком Катя нарешті спітніла і лягла на бік. Дихання її майже не було чути. Стурбована Даша покликала батька. Вони вирішили ждати. О сьомій годині ранку Катя зітхнула й обернулась на другий бік. Криза минула, почалось повернення до життя.