Читать «Ходіння по муках» онлайн - страница 10

_{Як і сам письменник у 1917–1920 роках, герої роману залишались на тяжкому роздоріжжі. Їх ще чекали довгі дороги шукань і страждань. Письменник з’єднав їх сильним, як смерть, коханням; і, не розуміючи соціальної бурі, вони поставили над усім кохання, бо їм здавалось, що це єдина у поділеному на антагоністичні класи і стани світі сила, здатна об’єднати людей, дати смисл їх існуванню.}

_{А ще наділив письменник своїх улюблених героїв найсвятішим своїм почуттям, яке допомогло йому врятуватись від багна білоемігрантщини і знайти шлях у нове життя, — любов’ю до вітчизни — Росії, рідного народу, «пристрасного, талановитого, сильного». У кінці роману «Сестри» поряд з темою ходіння по муках письменник високо підносить патріотичну тему величі і нездоланності вітчизни і народу. Вислухавши розпачливі слова Вадима Рощина про те, що «батьківщини у нас з вами більше немає», Іван Телєгін читає Даші гіркі і разом гордовиті сторінки із історії Смутних часів — розповідь про розорення і відродження землі Руської. «Ти бачиш… І тепер не пропадемо… Велика Росія пропала! А от онуки цих самих обшарпаних мужиків, які з кіллям ходили виручати Москву, — розбили Карла Дванадцятого і Наполеона… Велика Росія пропала!.. Повіт від нас залишиться — і звідти постане російська земля…» Ці палкі слова непохитної віри О. Толстой не випадково вкладає в уста Івана Телєгіна, адже якраз Телєгін порівняно близько стоїть до революційних робітників заводу, на якому він працює. Якщо Рощин взяв на себе головним чином розпач і біль автора, то Телєгін — його незламну віру в творчі сили народу. У одному з своїх виступів 1943 року О. Толстой визнавав, що «Сестри», коли писались, були безперспективними. Дійсно, роман створювався з гіркою думою про втрачену вітчизну. І лише епізод у кінцевому розділі, де Телєгін, почерпнувши впевненості в історії, говорить Даші про нездоланну силу народу, надавав твору оптимістичного звучання. Пізнішими переробками письменник прагнув посилити мотиви, які б відкривали перед героями перспективу. Бо трагічну тему втраченої вітчизни треба було розгорнути у наступних частинах епопеї як тему втраченої і поверненої вітчизни.}

_{Роман «Вісімнадцятий рік» — друга частина трилогії — друкувався у 1927–1928 роках. За ті сім літ, що пролягли між першою і другою книгами епопеї, відбулись значні благотворні зміни в країні і у світогляді О. Толстого. Якщо події 1917 року автор «Сестер» сприймав переважно трагічно, як розгул стихії, як руїну, то у «Вісімнадцятому році» він дивиться на революцію вже як на могутню очищаючу силу. Вогнем, злигоднями, окопним життям і кров’ю випробовувалася на стійкість людина у вирі революції і громадянської війни. Відділявся людський накип, у білі армії, в еміграцію відходили непримиренні захисники старого ладу, слабкодухі, розгублені. Народ витримав випробування. Цю ідею проголошує епіграф роману: «В трьох водах топили, в трьох кровях купали, в трьох лугах варили. Чистіші ми чистого».}

_{На відміну від «Сестер», де у центрі уваги автора була особиста доля інтелігентів, їх ідейні шукання, «Вісімнадцятий рік» задуманий був як монументальне історичне полотно про буремний рік усієї країни; тут особисте героїв-інтелігентів відійшло на другий план, на авансцену епопеї вийшов народ, основою сюжету, його рушійною пружиною стали грандіозні події громадянської війни.}