Читать «Підняти вітрила!» онлайн - страница 227
Раду Тудоран
Дихав слабенький зюйд-вест, і шхуна з реями на правому борту важко йшла протокою на захід. Аднана сиділа в узголів'ї Ісмаїла, а екіпаж усував збитки, завдані вогнем, — на щастя, це можна було зробити на ходу. Подекуди прогоріли дошки на палубі, згорів тент і мале вітрило, але в них було запасне.
— Ходіть тихше, не гупайте так! — шепотів Герасім.
Усі намагалися ходити навшпиньки, ніхто не гупав, але стерновий для годиться попереджав.
За коліном протоки стояв якийсь вітрильник.
— Гей, на «Сперанці»! — крикнули звідти. — Звідки йдете?
— Ми стояли на якорі тут, у протоці, за три милі звідси.
— А ви не бачили там високого чоловіка? Він висадився учора ввечері і чомусь не повертається.
— Вітрильник його?
— Ні. Мій. Він зафрахтував його на два місяці.
— Гроші вже одержали?
— Так.
— Тоді можете йти. Він просив передати, що сам вас знайде… Ви знаєте Ушуайю?
— Як свої п'ять пальців.
— Там є шпиталь або хоч лікар?
— Спитайте при місії доктора Йозефа. Він хоч і похмурий, але досить тямковитий. У нього є пілюлі, може робити уколи.
До Ушуайї вони прибули аж наступного дня пізно ввечері.
Доктор Йозеф, якого знайшли в мурованій каплиці і привели до недужого, зняв шапку, побожно перехрестився повільними жестами смиренного монаха й підійшов до Ісмаїла.
— Рана в плечі, добре! Зараз подивимось, куля засіла там чи вилетіла через лопатку. Добре, добре! Кість не пошкоджена, добре! Ох, а тут гірше, грудна порожнина продірявлена, куля ввійшла в грудну кістку, але відхилилася вбік, добре, інакше зачепила б серце, — він не харкає кров'ю? — легені цілі, яке щастя! Ага, ось ще одна рана, в лівому коліні… Але що трапилось? Я ще в житті не бачив так подірявленої людини!
Оглянувши коліно, доктор спохмурнів, але тільки на мить, бо вже наступної миті його обличчя знову набуло ясного й благочестивого виразу.
— Чашечка й стегнова кістка розбиті! Ногу треба б відрізати, але не варто…
Капітан запитливо глянув на нього. Доктор показав на небо.
— Він помирає, сину мій! Відходить у царство небесне!
Аднана почала кусати кулаки. Антон зблід і закам'янів.
— Нам залишається зробити те, що примирить його з небом, — вів далі доктор Йозеф. При цих словах він розстебнув медичну торбу і поміж інструментами, баночками й коробочками з пігулками смиренно знайшов те, що потрібне для причастя. Капітан дивився на нього, неспроможний усвідомити, що відбувається.
— Ви лікар чи священик? — спитав він нарешті.
— І те, й друге, сину мій. Коли не можна врятувати тіло, доводиться рятувати душу.
— Не трудіться, отче. Він магометанин.
Доктор Йозеф злякано сахнувся назад, але враз очі його пожвавішали.
— Сину мій, — сказав він, — мій обов'язок спробувати перед смертю навернути раба божого до справжньої віри, щоб для нього відкрилась дорога на небо.
— Що з ногою? — спитав Антон, не дослухаючись до його слів.
— Гангрена…
— Ви не можете ампутувати?
Доктор звів руки до неба.
— У мене для цього нічого нема, — сказав він, показуючи торбу.